ТЕЛЕКРИТИКА

Про тупість наших редакторів

Редактор перший байдужіє до ідеалів преси, а далі вже морально й інтелектуально занепадають підлеглі


Можливо, автор цього тексту дещо згущує фарби. Тим цікавіше видалося ТК опублікувати його, сподіваючись на гостру дискусію серед колег.

Отже, наскільки поширеними та загрозливими є тенденції, названі автором статті? Чи є в Україні розумні редактори? :) Чи завжди редактори «тупі» та боязкі, а журналісти - розумні, сміливі та професійні? Чи можуть порозумітися редактори й журналісти - й на яких засадах? Чи можуть разом протистояти будь-якому тиску? Наскільки саме від редактора залежить рівень того чи іншого видання?

Чекаємо відгуків щодо цих та багатьох інших питань, які провокує стаття Ігоря Кручика.

 

 

 

«Но, главное: мы дали друг другу слово

быть совершенно между собой откровенными и прямо говорить

все о самих себе, не стесняясь».

 

Федор Достоевский «Униженные и оскорбленные»

 

У MediaSapiens Роман Кабачій пише про нинішній феномен «зростання загального почуття страху: журналіста перед редактором, редактора перед власником ЗМІ, власника ЗМІ - перед владою». Дивно, але показово, що на першому місці - страх саме перед редактором.

 

Редактор тижневика «Коментарі» Вадим Денисенко якось висловився про те, що «журналісти тупі». Зрозуміти його почасти можна. Але ж той, хто бував у шкурі хоча би фрілансера, знає, що журналісти іноді навмисно туплять, грають «білявку» (чи «вар'ята»). Основна причина браку добрих матеріалів інша. Це якраз системна, ешелонована, майже залізобетонна тупість наших редакторів.

 

Щоб не залишатися в межах суб'єктивної оціночності, я спробую описати й класифікувати бодай деякі найяскравіші вияви редакторського ідіотизму, з якими доводилося стикатися на практиці, гадаю, не тільки мені. Усе описане я бачив, співпрацюючи (в штаті або фрілансером) приблизно з 25 українськими виданнями й сайтами і трьома телестудіями.

 

 

Тупість трайбалістична. Кум або коханка

 

Дуже часто редактор - це людина певного клану, сім'ї, економічного угрупування. Ну що неприродного в тому, що інвестор у крісло головного редактора саджає свого протеже з Єнакієва? Або дружину (коханку)? От нещодавній факт. Головним редактором журналу «Українська культура» газетно-журнального видавництва Міністерства культури було призначено Оксану Гайдук. Вона є племінницею міністра культури Михайла Кулиняка. ЗМІ звернули на це увагу: справді, класичний трайбалізм африканського штибу. Але міністр обурився! Виявляється, він нічого не знав про це призначення. Та й, як виглядало по його коментарях, не вбачає тут гріха - ну, племінниця, то й що? Освіта ж у неї є.

 

До слова, українські редактори справді не так часто мають профільну освіту. Багато хто з них навіть пишається тим, що «акадємієв нє кончал», а вчився десь на патологоанатома. Натомість у нього може бути надмірне знання усіляких підводних течій і взаємостосунків «нагорі» (у клані, партії тощо).

 

 

Тупість нарциса. Самозакоханий №1

 

«Наше видання найкраще». «Ми - №1 в Україні». Така позиція може якось позірно обґрунтовуватися: наприклад, у нас найбільший тираж чи найкольоровіші фотографії... Але мотивувати навіть не обов'язково. Корпоративна етика й маркетингові міркування зливаються в екстатичний та обов'язковий до вживання «коктейль самозакоханості». Тож працювати у виданні №1 - велика честь. І тому розмови, наприклад, про підвищення зарплати або вчасну виплату гонорарів просто недоречні. Так само як думки про баланс інформації, достовірність джерел абощо. Це все сприйматиметься редактором як вияв нелояльності, саботажу й дисидентства. Треба пишатися самим фактом публікації в нас... У нас!

 

І на додачу «біном Ньютона»: а який редактор може працювати у виданні №1? Звісно, найкращий. І він швидко стає пишним персонажем, ходить на ток-шоу і фотографується для гламурних журналів.

 

 

Тупість яловості. Менеджмент контенту

 

Зазвичай редактори - навіть ті, що вибилися в керівне крісло з числа репортерів - швидко запливають жирком і перестають писати. Натомість стають «менеджерами контенту», «адміністраторами журналістського колективу». Привілейованою прокладкою між інвестором і журналістським колективом. Втрачають смак до радощів писання, перестають ловити «кайф від тексту» (за Бартом). Тож і чужий матеріал відчувають лише ззовні, насамперед - на рівні теми, згаданих у тексті прізвищ і цифр та, може, заголовку. Байдужіють до незначних, як їм тепер видається, речей: стилю, деталей, персонажів. Усім цим редактор, що втратив журналістські рефлекси, залюбки жертвує (тобто викреслює), часто навіть не питаючи дозволу автора.

 

Щоправда, проблема поліпшення наявного тексту, як цей процес бачить редактор, вступає у протиріччя з авторськими правами. Але що таке «авторські права», наш шеф навіть чути не хоче. Мабуть, тому, що цей мозоль йому відсох.

 

Є, щоправда, тип редакторів, які все ж «трохи шиють». Продукують так звані колонки - представницьке фото плюс текст (як правило, ні про що) на початку номера.

 

 

Тупість антидемократична. Бацька-єфрейтор

 

«Он был из тех, которые, видя человека хоть капельку

в своей власти, сейчас же дают ему это почувствовать».

 

Федор Достоевский «Униженные и оскорбленные»

 

Часто редактором стають, маючи деякий досвід роботи в редакції і поступово втрачаючи бажання писати, їздити, когось про щось розпитувати... Редактор - як в армії єфрейтор. Знає і бачив більше салабона, втерся в довіру до командира - ну, й керує, як учили на пришвидшених курсах.

 

Керівна посада часто псує журналіста, хоча й не завжди створює хоча б посереднього редактора. Новопосталий шеф чомусь швидко забуває, що без журналістів редактор - узагалі ніхто. Але якщо з боку чиновника зневага до прав працівників ЗМІ якось приховується, то з боку редактора вона завжди відверта: я такий, як ти, тільки при посаді, отже, ти тупий. От як афористично й відверто суть своїх функцій висловив у блозі новий шеф-редактор сайту «Обозреватель» Михаїл Подоляк: «Любая информационная работа, как известно, предполагает манипулирование». Щодо праці репортера, то бос журналістського колективу її описує таким чином: «Везде бегает с диктофончиком, спрятанным глубоко в штанах. И пишет, пишет, пишет». Таке «опускалово» з вуст редактора звучить більш ніж несподівано. Це якби директор шахти сказав про гірника-забійника: «Ховається глибоко під землю, бігає там із відбійним молоточком і довбе, довбе, довбе».

 

Скоротити текст, поставити недоречне фото, поміняти заголовок. Усе це український редактор-маніпулятор робить зазвичай нашвидкуруч. Поводження його з текстами зазвичай не краще, ніж у Бацьки Луки з депутатами: «перетрахіваць і перетрахіваць». Український редактор не тільки не знає міри втручання в текст автора, а й узагалі не здогадується, що така міра існує. Редактор правий апріорі. Й апостеріорі.

 

Про демократичний спосіб прийняття редакційних рішень із наших редакторів чули хіба що одиниці, а застосовувати його на практиці не прагне ніхто. Навіть так звані редакційні ради, які фігурують у вихідних даних деяких видань - це зазвичай список весільних генералів. А планерки в тих наших колективах, де вони ще є, більше нагадують розведення караулу в армії. Ну а як же можна відстоювати демократичні й культурні цінності у країні (селі, місті), якщо ці засади не культивуються в редакції?

 

 

Тупість економічна. Жлобкуватий сміливець

 

«Идеалов я не имею и не хочу иметь;

тоски по ним никогда не чувствовал».

 

Федор Достоевский «Униженные и оскорбленные»

 

Редактор має можливості впливати на зарплати й гонорарний фонд. Тож дехто намагається використовувати це як засіб тиску на незговірливого журналіста, затягуючи виплату або й на свій розсуд невмотивовано позбавляючи людину вже заробленого. «Борги віддають тільки боягузи», - могли б повторити деякі наші редактори вслід за деякими такими ж бізнесменами. Щурятництво, до речі, згадується як гріх іще в Біблії, коли навіть не існувало такої професії - редактор. Найбільше від нього страждають фрілансери. Апофеоз редакторської економії: опублікувати текст, а потім сказати авторові: «А ми гонорарів не платимо!».

 

Ще один вияв економічного ідіотизму по-українськи - коли редактори вимагають від журналістів організовувати рекламу. Тобто паралельно попрацювати рекламними агентами, нібито не розуміючи, що при цьому виникає конфлікт інтересів.

 

Показово, що зіпсувати свою репутацію через таку поведінку наші редактори ніколи не бояться. По-перше, якщо видання трайбалістичне (сімейне, кланове), а часто так і буває, то жлобкуватість сприймається видавцем як біологічно виправдана стратегія соціал-дарвінізму. По-друге, в українських олігархічних медіа редактор, який може «кинути» журналістів на гроші й при тому обкласти їх непарламентськими висловами, цінується набагато вище, ніж вихований і чесний. Тож олігархи сприймають редактора як дресирувальника знахабнілих «псів демократії», які прагнуть неможливого: свободи слова і творчості, гонорарів і чуйного ставлення до себе і своїх текстів.

 

 

Тупість емоційна. Якщо гасять зірки...

 

Виписати журналісту премію за хороший матеріал, просто потиснути руку й привітати зі знайденим цікавим «поворотом гвинта» - це якось серед наших редакторів не популярно. Натомість викинути півматеріалу, зробленого на замовлення самого ж головреда, у кошик для сміття, не пояснюючи причини - практика поширена. Звісно, знімати матеріали - право редактора. Але якби він був емоційно трохи тонший, міг би сказати: «Вибач, колего. Ти зробив справу як слід. Але...» Щось таке.

 

Ба навпаки. Той-таки шеф «Обозревателя» так відгукується про Тетяну Коробову, Тетяну Чорновіл, Соню Кошкіну, які колись, власне, і створювали авторитет і популярність нині очолюваного ним сайту: «Звезда, как правило, капризна, начинает диктовать свои правила поведения. Я не считаю, что она имеет право это делать, потому что она субъективна, уровень ее интеллекта может быть низок, профессиональная компетенция может только казаться высокой».

 

Цікаво, що це стверджує людина з медичною освітою. Тут діагноз можна підгледіти в романі Віктора Пєлєвіна: «Творці мені на х*й не потрібні - потрібні кріейтери».

 

 

Тупі, ще тупіший

 

«Умному человеку скоро нечего будет делать на свете,

и останутся одни дураки... Дураки в последней степени;

мне того и надо»

 

Федор Достоевский «Униженные и оскорбленные»

 

В одній із публікацій на сайті «Телекритика» зауважено: «Ведь часто журналисту приходится не только лично рисковать для получения нужной информации, но и отстаивать важность ее публикации перед руководством редакции. Таким образом,... порой и сознательно обходить редакционную политику». Ну, а хто ж стоїть на сторожі цієї політики? Цензор? Такої посади немає. На жаль, той, хто мав би бути спільником - виступає як антагоніст.

 

Саме редактори чималою мірою відповідальні за те, що наші ЗМІ перетворюються на «собачий вальс». Що свобода слова йде на піар (чорний або рожевий) і розважалівку. Редактор перший байдужіє до ідеалів преси, а далі вже морально й інтелектуально занепадають підлеглі. І тупішають, якщо це є, саме під егідою свого боса. Зрештою, хто керує «тупим журналістом»? Редактор. Якщо журналіст уміє й хоче збирати інфу й писати, але не робить цього, функціонально «підтуплює» - тут проблема вочевидь усе-таки управлінська.

 

Іноді працювати в наших медіа запрошують редакторів із Росії, Європи або США - мабуть, там вони кращі, ніж у нас. Той же Михаїл Подоляк - легіонер-експат із «Союзної держави Росії й Білорусі» (10 років жив у країні Лукашенка). Натомість журналістів сюди працювати не запрошують, навпаки: це наші акули пера фахово успішні за кордоном. Редакторів імпортуємо, журналістів експортуємо - то хто ж назагал якісніший?

 

Журналісти в нашій країні все ж залишаються авторитетною моральною інстанцією. За даними соціологів, їм українське суспільство довіряє майже як церкві. Тим, хто «бігає з диктофончиком», хто намагається подолати опір начальника-маніпулятора і все ж оприлюднити «поверх бар'єрів» важливі для суспільства меседжі. Цікаво було би провести відповідне опитування щодо довіри редакторам...

 

Виконавчий директор Інститут масової інформації Вікторія Сюмар помітила парадокс: ті люди, які мали би забезпечувати права журналістів, дуже часто є головними порушниками їхніх прав: «Ідеться про працівників міліції, силових структур, УДО». Тобто вважається, що всі проблеми журналістів - від влади або від них самих (браку освіти й фахової підготовленості, лінощів, неталановитості тощо). Якщо ж глянути уважніше, то великою українською проблемою є також неякісний редакторський корпус - неосвічений, недемократичний, цинічний, рептильний, кар'єристський. І при цьому - самовдоволений.

 

Один із коментарів до висловлювання редактора тижневика «Коментарі» про те, що «журналісти тупі», хочеться процитувати. Автор написав: «...І лише найтупіші з нас стають редакторами». Отже, від'ємна еволюція триває.

 

 

Довідка

 

Ігор Кручик у журналістиці 29 років. Має відзнаку «Золоте перо», лауреат премії імені Гарета Джоунса

 

Ілюстрація - durdom.in.ua

Главное в разделе

Дуся

«Оля больше не конченая»: «Новый канал» раскрыл секрет неожиданных визитов телеведущей к хейтерам

Дуся

«Тыкнул не на ту клавишу»: сын Таисии Повалий не справился с эмоциями на шоу «Голос країни»

Популярное на Телекритике



Дуся

«Оля больше не конченая»: «Новый канал» раскрыл секрет неожиданных визитов телеведущей к хейтерам

Дуся

«Тыкнул не на ту клавишу»: сын Таисии Повалий не справился с эмоциями на шоу «Голос країни»

Дуся

Для нового фильма Шарлиз Терон набрала 20 килограммов и впала в депрессию

Бизнес

Пираты цифровых морей