ТЕЛЕКРИТИКА

Два шляхи – дві логіки націоналізму

У «Соборі на крові» лишився не розглянутим дуже важливий аспект: яким же богам чи ідолам молилися оунівці, яких дотримувалися ідейних засад?


«Собор на крові» – великий серіал, п’ять годин ефірного часу. Але ж і дистанція великого розміру – тридцять років кривавої боротьби, сповненої невизначенності і протиріч. Певна річ, багато чого лишилося і поза сценарієм, і поза екраном. Мав рацію Козьма Прутков: не можна осягнути неосяжне. Втім, хочу скористатися нагодою, аби договорити дещо з недоговореного.

У цьому фільмі ми ставили перед собою певні обмеження: не нав’язувати глядачам власних оцінок, утримуватися від напучувальних коментарів. Внаслідок такої установки лишився не розглянутим дуже важливий аспект: яким же богам чи ідолам молилися оунівці, яких дотримувалися ідейних засад?

Загальновідомі висловлювання лідерів і ідеологів ОУН, що дають підстави серйозним вченим відносити цю політичну організацію до мілітарно-тоталітарних структур фашистського толку. Ось, наприклад, рядки з військової програми оунівців: «Ми хочемо виграти війну, велику і жорстоку війну, яка зробить нас володарями Східної Європи…Націоналістична воєнна доктрина визнає, що тільки випливаючий з націоналізму мілітаризм піднесе українську націю з її нинішнього стану».

Ще більш красномовна теза з Акту відновлення Української держави від 31 червня 1941 року: «Відновлена Українська держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і в світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації».

Подібну, прямо кажучи, непринадну орієнтацію не спростовує і визнаний літописець ОУН Іван Лисяк-Рудницький: «Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі – продуктах індустріяльних і урбанізованих громадянств, як скоріше серед партій цього типу в аграрних економічно відсталих народів Східної Європи». Він співставляє ОУН з хорватськими усташами, румунською Залізною Гвардією чи з польським Обозом Народово-Радикальним. З організаціями, якіх можна звинувачувати в чому завгодно, тільки не в демократичності чи в інтернаціоналізмі. Виходячи з цього, можна досить логічно пояснити чимало трагічних акцій того часу. Варто згадати таку маловідому подію, як виникнення восени 1944 року політичної опозиції в УПА. Тоді визначний провідник націоналістичного руху, член Української Головної Визвольної Ради Ростислав Павленко (Волошин), командири великих повстанських з’єднань Андрій Трачук (Ломиніс) і Матвій Токар (Босота) проголосили розпуск ОУН і утворення нової визвольної революційної організації, готової шукати компроміси з радянською владою. Ця спроба була придушена в зародку, ватажків опозиції розстріляли за наказом керівництва «УПА-Північ».

Подібних прикладів в умовах війни, яка буквально на очах перетворювалася зі світової на громадянську, можна було б навести багато. Однак, існує чимало й прикладів протилежних, які не вписуються не тільки в нацистські, але й в націоналістичні канони. Ще в грудні 1940 року, коли Гітлер тільки но знайомився з накресленнями плану «Барбаросса», вийшов Маніфест ОУН, де можна було прочитати: «Ми, українці, підносимо прапор нашої боротьби за свободу народів і людини…Несемо всім поневоленим Москвою народам свободу творити власне життя на рідній землі по своїй вольній волі…Кличемо революціонерів усіх поневолених народів до спільної боротьби та співпраці з українськими революціонерами-націоналістами!»

Цілком зрозуміло, що Москва визначила оунівців як ворогів народу, німецько-українських націоналістів, які своїми деклараціями прагнуть роз’єднати радянські народи, нацькувати брата на брата. Але й Берлін не поспішав зараховувати їх до своїх спільників. Цікаво, що такий завзятий нацист, як обергруппенфюрер СС фон дем Бах, назвавши оті радянські народи «жидівськими», надає «українському вожаку бандитів Бандері» титул «старшого більшовика совєтської України». Погодьтеся, що фашист про фашиста так би не сказав!

Виникає питання: чим же насправді були заклики оунівців до своїх сокамерників по «тюрмі народів» – пропагандистським трюком, чи щирою політичною позицією? Відповідь на це дає саме життя. В листопаді 1943 року за ініціативою ОУН в окупованій Україні відбувається Перша конференція поневолених народів Сходу Європи та Азії. Серед делегатів представники грузинського, узбецького, осетинського, вірменського, казахського, азербайджанського, татарського, чуваського, башкирського, білоруського народів. Цей «націоналістичний інтернаціонал» налаштований суто практично. За короткий термін утворюється 15 національних куренів УПА, в тому числі підрозділи кубанців, росіян, євреїв. Повстанці звільняють з німецьких концтаборів єврейських лікарів разом із родинами, завдяки чому формуються штати лісових шпиталів. Як і належить у підпіллі, вояки діють не під власними прізвищами, багатьох імен нам, мабуть, вже ніколи не дізнатися. Так, скажімо. загинув безіменним командир узбецького куреня на псевдо «Ташкент».

Але одне ім’я ми знаємо, хоча, на жаль, не дуже звеличуємо. Уроженець сходу України, офіцер Червоної Армії Дмитро Карпенко (Яструб) узяв на себе координацію роботи по створенню національних підрозділів. Саме він став першим кавалером найвищої відзнаки УПА – «Золотого Хреста Бойової заслуги 1 клясу». «Яструб» загинув у бою 17 грудня 1944 року.

Зрозуміти істинне підґрунтя такої інтернаціоналізації українського націоналістичного руху мені допомогла одна несподівана зустріч, яка трапилася під час роботи над фільмом «Собор на крові». Мені зателефонував з-за океану один з активних учасників українських національно-визвольних змагань - Євген Стахів. Його зацікавили наші розвідки щодо причин загибелі краснодонської підпільної організації «Молода гвардія», пов’язані зі створенням на студії «Телекон» іншої картини; він збирався приїхати в Україну і запропонував зустрітися. Звичайно ж, було дуже цікаво особисто познайомитися з цією легендарною людиною, навіть не стільки як з прототипом фадєєвського Стаховича, а як з вояком, що вже у 1938 році воював за Карпатську Україну, що пізніше очолював похідні загони ОУН на крайньому сході України, пройшов сувору школу підпільної боротьби з польськими, чеськими, угорськими, німецькими і радянськими спецслужбами.

Євген Стахів виявився дуже цікавим співрозмовником, наша бесіда точилася кілька годин і торкалася, звичайно ж, далеких воєнних часів. Він розповідав, як у жахливих умовах окупованого Донбасу, в прифронтовій зоні Сталінградської битви йому і його товаришам допомагали, ризикуючи життям, «східняки» – українці, росіяни, для кого визволення від ворога було важливіше за будь які інші обставини. А ще розповідав про свого земляка-галичанина, знаного в довоєнну добу спортсмена, якому вони довіряли, як собі, і який виявився подвійним агентом гестапо і НКВС, викрив маріупольське підпілля ОУН. Роздуми цієї мислячої людини, яка багато бачила в житті, допомогли мені розібратися в складних питаннях.

Перед кожною нацією, що прагне самоствердження, лежать два шляхи. Перший – це шлях крайнього національного егоїзму, коли один народ намагається розширювати свою «житлоплощу» за рахунок дальніх та ближніх сусідів, хоче ощасливити і піднести себе за рахунок пригнічення і приниження інших. Це шлях будь-якої імперії, яка відбулася чи не відбулася.

Формула другого шляху сформульована Тарасом Шевченком: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Це коли один народ прагне облаштувати власний дім, залишаючи його двері і своє серце відкритими для добросусідства і співробітництва з іншими. Це логіка кожного національно-визвольного руху.

Обидві ці логіки жорстко диктують свої умови. Як би дружньо і громогласно не виконували більшовики «Інтернаціонал», все одно, обравши шлях сталінського імперіалізму, вони невідворотньо мали б прийти і прийшли до примусового винищення національних відмінностей «народів-братів» на користь конструювання штучного фантома-мутанта на ім’я «радянський народ».

Так само невідворотно логіка національно-визвольної антиімперської боротьби повинна була привести українських самостійників до усвідомлення глибокої правоти їхнього команданта Євгена Коновальця, який ще у тридцяті роки застерігав соратників від «телячого захоплення» з приводу гітлеризму. Таку логіку засвоював провідник похідних загонів Бандери Євген Стахів у донбасівському підпіллі. І, навпаки, вона лишалася недосяжною для тих київських двірників, кербудів, поліцаїв, що допомагали каральним нацистським айнзатцкомандам відправляти у криваву прірву Бабиного яру тисячі безвинних жертв. Ці злочинці були сліпими знаряддями імперських сил, однаково слухняно служили і гестапо, і НКВС. І, звичайно ж, жодного відношення не мали до визвольних змагань.

Два шляхи простерлися перед Україною, що прагне незалежності. Праворуч підеш…Ліворуч підеш…Ціна – історична доля народу.

Євген Шафранський, кіносценарист, головний редактор студії «Телекон», автор сценарію серіалу «Собор на крові».

Главное в разделе

Дуся

Юрий Горбунов засмотрелся на обнаженную грудь Насти Каменских

Дуся

Эй, диджей, раскачай наш музей

Популярное на Телекритике



Дуся

Юрий Горбунов засмотрелся на обнаженную грудь Насти Каменских

Культура

5 причин посмотреть первый документальный фильм о Кузьме Скрябине

Дуся

Эй, диджей, раскачай наш музей

Дуся

Поклонники пожаловались на концерт Оли Поляковой в Одессе