ТЕЛЕКРИТИКА

Як американське телебачення стало тим, чим воно є зараз

Багато списів зламано щодо того – чи повинна телепродукція намагатися завоювати найвищі рейтинги? Багато списів зламано щодо того – чи повинна телепродукція намагатися завоювати найвищі рейтинги? Одні кажуть – глядач втрачає доступ до важливої інформації, бо канали дають тільки “гаряче”, інші кажуть, що телебачення просто не в змозі розвиватися без конкуренції. До вашої уваги черговий огляд американського Інтернет-сайту tvrundown.


com, в якому критики намагалися з”ясувати, як американське телебачення за останні 20 років стало тим, чим є зараз.

Отже, задовго до розповсюдження кабельних мереж, які охопили країну телевізійним павутинням, у кожному великому місті Сполучених Штатів працювали щонайменше три ефірні телестанції. Вони мали віртуальну монополію у своєму регіоні. О 18.00 і 22.00 (чи 23.00) на тих телеканалах не йшло нічого, крім новин, і кожна станція мала майже третину аудиторії. “Першими ” вважали ті новини, які приваюлвали хоч трохи більше глядачів. Казали, що ліцензія на телевізійне мовлення, це дозвіл заробляти гроші. З того часу, як вибір телепрограм розширився, а Америка була охоплена кількома телемережами, місцеві станції стали набагато уважнішими до глядачів, до того, щоб заохочувати і утримувати їх на своєму каналі. Ось так виникла потреба у консультантах з рейтингів.

З'явилися вони на початку 80-тих. Тоді ніхто не думав, що рейтингові консультанти кардинально змінять імідж телебачення. Станції почали наймати консультантів для аналізу рейтингів на основі звітів про вподобання аудиторії. Витрати станції на консультанта були невисокі - на рівні зарплатні середнього станційного журналіста. Але консультантам не платили за рекомендації покращити журналістику! Їм платили за способи привернути глядачів! Згодом консультанти розробили “свою правду” про те, як добитися високих рейтингів. І зараз всі локальні телестанції Америки керуються цими рекомендаціями, де так і немає згадки про потребу в грунтовній журналістиці.

У своїх дослідженнях консультанти з рейтингів пропонували очевидне: вони казали керівникам відділів новин, що глядачі лояльно ставляться до тих ведучих, які поводяться фамільярно, по-дружньому і привабливо. Консультанти вчили телеведучих поводитися саме так. Але це ще не все. Консультанти робили записи ведучих, студій і навіть окремих репортажів і демонстрували їх окремим групам. Після старанного вивчення результатів реакції глядачів консультанти могли визначати, які ведучі і який дизайн подобається найбільше. Невдовзі один з консультанів уперше вдався до підступного – запропонував ведучим конкурентної телестанції роботу на каналі в іншому місті – винятково для того, щоб ті забралися геть з цього міста! Консультанти рекомендували станціям не тільки зайнятися рекламуванням теленовин і змінити їхній імідж але й змінити зміст самих випусків. Керівники станцій піддавалися на це, адже їхні конкуренти також користувалися рекомендаціями подібних консультантів.

Потім станції вирішили представляти заголовки актуальних новин у рекламних перервах між 20 і 21 годинами. Консультанти порадили їм не давати у цих анонсах власне новин – тільки інтригувати глядачів, щоб ті готувалися до перегляду випусків пізніше. Станції також піддалися на їхні поради закупити дороге освітлення, яке б вигідно подавало телеведучих. Освітлення стали налаштовувати для кожного ведучого окремо, студійні стільці підняли вище і присунули їх разом зі столами ближче до об”єктивів камер, щоб домогтися відчуття “близькості” і ефекту, що ведучі виглядають більшими, ніж насправді. Згодом усі станції стали робити "споживацькі” і “медичні” новини, оскільки дослідження аудиторії показували, що глядач це полюбляє. Для основних випусків новин – справжніх будівничих рейтингів – лишилися сенсації криміналу, надзвичайні ситуації і насильство.

Фраза “If it bleeds, it leads” стала крилатою для американських теленовин. Буквально це означає, що на перших місцях випуску мусять бути криваві трагедії. Тоді як студентів відділень журналістики продовжували вчити, що випуск новин починається з найважливішої події, телевізійні консультанти вже вперто застерігали станції відкривати випуски з найсенсаційнішого, щоб прикувати глядача, в якого б не з”явилося й думки перемкнути канал.

Рушійними девізами телебачення стали формулювання “Злочинність – це страхіття!”, навіть гучніше “Злочинність проти невинних!”. А якщо новина містить і сексуальний мотив, вона стає першочерговою, і самим сексуальним мотивам приділяється найбільше пояснень. Оскільки людям властиво завжди зацікавлено спостерігати за полум”ям, телеоператори почали знімати якомога більше сцен з пожежами, а продюсери почали ставити в ефір янкайбільше цих кадрів. Вони стали скасовувати поточні виїзди на зйомки і стали надсилати всіх кореспондентів станції на будь-яку велику пожежу. І не мало значення, що палає, наприклад, нікому не потрібний закинутий старий будинок. Глядачі захоплені спектаклем і це спонукає починати видовище з кадрів полум'я.

Найнепопулярнішим серед американських глядачів, за висновками консультантів, були так звані “говорячі голови”. Як наслідок, на екрані поменшало офіціозу і побільшало, скажімо, медицини. Телестанції суттєво зменшили висвітлення засідань органів влади, викладацьких нарад і виступів політиків. Одне виключення у цьому табу було у випадку, якщо на станцію надходило попередження, що хтось збирається зробити дійство. Тоді телекамери прибували на місце і терпляче чекали на спектакль.

Протиставлення і порівняння – річ велика, але якщо є емоції. Політичні репортажі, сюжети про податки можуть бути важливими і торкатися усіх, але американське телебачення стало їх ігнорувати за винятком тих станцій, які спромагалися знайти влучний і шокуючий коментар, який міг захопити глядачів. Багато політиків і громадських активістів швидко засвоїли, що якщо вони хочуть, щоб їхні обличчя показували по телевізору, вони повинні зацікавити масс-медіа і демонструвати пристрасть. Побачивши телекамери вони починали гучно кричати на кшталт: “Ці податкові схеми усіх нас роздягнуть!” і одразу привертали увагу репортерів, які бігли до них за детальними коментарями. Ті політики, хто так робив, ставали жаданими гостями студій і коментаторами подій.

"Емоції", як потім заявили консультанти з рейтингів , “ось що хоче глядач!” І телестанції дотепер шукають способи зіграти на усіх знаних емоційних струнах людини: ненависть, страх, симпатія, захоплення, відраза, любов і секс.

Чудові тварини і чудові дітлахи – найбільш популярні теми для телевізійних нарисів. Довгий час тележурналісти робили симпатичні нариси про бездомних і бідних, але відмовилися від цього після національних досліджень, які показали, що ці теми глядачам малосимпатичні. Кримінал і надзвичайні пригоди назавжди опанували перші місця у випусках і через це стали здаватися більш значущими, ніж вони є насправді. Вони представлені емоційними зображеннями згорьованих і принижених жертв. Слізні інтерв”ю стали завжди першочерговими іллюстраціями. Репортери стали полювати за емоціями настільки пристрасно, що нехтували будь-якими законними обмеженнями приватного життя жертв і їхніх родин і етичними нормами. Дивний феномен – багато жертв йшли на поводу у цих телевізійних апетитів. Часто жертви у стані емоційного шоку давали неперевершені інтерв”ю для телекамер і складалося враження, що так не зіграє жоден талановитий актор. Ймовірно, можливість звільнити душу і поділитися втратою повертало їм душевну рівновагу. І це, звісно, страшний сценарій, який часто розігрується після трагедій. Але глядачі полюбляють бачити це і телестанції це показують, адже емоції змушують людей лишатися перед телевізорами.

Жінка, що мала сексуальний контакт з політиком, швидко перетворювалася на знаменитість, а дружині політика доводиться терпіти приниження і виправдовуватися. Ті, хто вижив, і свідки криміналу чи надзвичайної пригоди відповідають на банальне "Як ви себе почуваєте?”, а об”єктив телекамери показує їх настільки близько, що глядач бачить кожну волосину на носі і кожну сльозу.

Якщо емоцій нема., консультанти почали радити телерепортерам створювати їх, навіть якщо це вводить публіку в оману. Якщо продюсери на мають інтерв”ю з жертвами, вони самі малюють страхітливу ситуацію: "Молода жінка була брутально вбита у західній частині міста. І це може трапитися у вашому мікрорайоні.” Друге речення – це не новина. І це не витяг з повідомлення джерела, яке захотіло лишитися невідомим. І ніхто не може нагнітати пристрасті такими словами, крім єдиної людини - репортера, який керується порадою рейтингових консультантів "створити емоції”. Що це? Вірно – творчий підхід до репортажу. Це підсудно чи неетично? Погодьтеся, теоретично, будь-який злочин може трапитися в будь-якому районі, і всім не хочеться, щоб це сталося! Так що – гра на глядацьких емоціях має право бути у теленовинах?

Американські телекритики вважають, що найгірше в цьому те, що ця гра бездумна і безвідповідальна. Аргумент - є багато людей, особливо літніх, які вірять усьому, що кажуть по телевізору, і вони стануть боятися. Репортер мусить усвідомлювати, кажуть критики, що ця техніка неприпустима, оскільки вона б”є по найбільш емоційно вразливих. Просто є безліч літніх людей, які накладають на себе руки чи замикаються від суспільства через емоції і сльози, які синтезовані станціями заради рейтингів. Коротше кажучи, ця навмисна “практика вичавлювання сліз” є неприпустимою і телестанції, які до цього вдаються, мусять бути піддані жорсткій публічній критиці і покарані до тих пір, поки цього не припинять. В іншому випадку станції лишатимуться упевненими, що знають глядацькі смаки і далі братимуть слізні інтерв”ю для продукування страху і тривоги після трагедії.

Якщо емоцій немає, консультанти і репортери шукатимуть їх, поки не знайдуть. У великому місті завжди можна знайти чимало людей, хто ствердно відповість на основні нагальні запитання сьогоднення. Одна з формул штучного синтезування громадської думки полягає у тому, що знімальну групу надсилають кудись у місто, щоб запитати у першої молодої жінки: “Ви стали боятися після того жахливого вбивства?” І репортерам наказано допитуватися у неї доки вони не отримають кілька ствердних відповідей на вулиці у розрахунку на кілька телевізійних секунд страху. Потім станція зробить репортаж, щоб дати глядачам уявлення, що вони бачили якнайширше представлений страх у суспільстві. "Жителі міста сьогодні побоювалися...” виголосить стандартну фразу ведучий новин перед таким неправдивим репортажем, щоб прикувати увагу.

Одна чи дві телестанції у кожному американському місті користуються подібними вискорейтинговими технологіями у кожному випуску. Вони добре слухаються рейтингових консультантів і продюсерів. За їхніми данними, немає новини чи чогось емоційного у тому, що мільйон американців не були вбиті цього року, і тому вони зосереджені на тих кількох загиблих і висвітлюють ці трагедії довгими місяцями, протягом яких триває суд над звинуваченими у вбивствах. Може бути також цікавим побачити, як штучне поширення страху викликає сміх у самих репортерів, які старанно культивують його щовечора.

Американські телеведучі стають дедалі більше акторами, а не журналістами. Місцеві телестанції витрачають значну частку в своїй рекламі на те, щоб запевнити гядачів, що їхні ведучі – це великі журналісти і вони такі ж, як і решта людей - приятельські, відверті і привабливі. Фактично більша частина ведучих – це актори, що вийшли з журналістів, і яким добре платять за їхні зважені іміджі і студійні манери. Тільки небагато з них не намертво прикуті до студій і ще менше власноруч роблять репортажі чи телефонні дзвінки, щоб зібрати інформацію. Зазвичай ці обов”язки делеговані молодшим колегам, багато хто з яких чекає шансу одного разу сісти у крісло ведучого. Більшість ведучих після ефіру зосереджуються на фотозйомках та на участі у презентаціях і святкуваннях. Як багато репортажів і роликів знято спеціально, щоб наголосити, що ведучі є гарними журналістами і як багато часу в них займають їхні зображення, ніж власне тема репортажу! Інколи це виглядає кепсько, оскільки деякі ведучі справді є кваліфікованими журналістами, свого часу вони добре потрудилися репортерами. Але решта не трудилася. Решта отримала доступ до студії надто рано, не засвоївши уроків збирання новин і написання сценаріїв.

Найбільш досвідчені ведучі починають день після обіду на редакційній летючці, де приймаються рішення, які репортажі будуть робитися. На деяких станціях ведучих доводиться залучати до прийняття рішень, щоб не псувати їхнє хворобливе его. Але на решті станцій їх залучають свідомо, бо вони є більш досвідченими, ніж більшість колективу, і тому їхня роль там є вирішальною. Для глядача буває дуже важко розрізнити, який з ведучих є ”читачем” і хто є “журналістом”. Адже про їх всіх розказують, як про журналістів. Зазвичай, тільки колеги знають, хто є хто.

Часто ведучі вечірніх випусків новин в Америці переписують кілька повідомлень зі стрічки агентств. Але на більше вони піти не можуть, адже треба ще турбуватися про головне завдання – забезпечити гарний вигляд на екрані, щоб уособлювати організацію. За годину до ефіру їм накладають грим і вони передивляються сценарій, написаний для них іншими. Ранкові і полуденні ведучі, будучи зазвичай молодшими і жадаючи місця в кращих випусках, зобов”язані працювати набагато більше. Вони приймають редакційні рішення і пишуть більшу частину сценаріїв. Вони сподіваються на шанс стати ведучими недільних підсумкових шоу чи врешті-решт “вистрілити” увечері. Сподіваючись на підвищення, вони надсилають резюме і записи своїх кращих випусків до телестанцій в інших містах.

Як актори, американські телеведучі отримали щедре забезпечення робочим одягом, регулярно відвідують перукарів і візажистів, і замовляють такий грим, який робить їх більш привабливими і природніми та не розпливається під потужним студійним світлом. Консультанти тренують їх з метою вдосконалення манер і для дружнього спілкування у студії. Ведучі поліпшують інтонації, вирази обличчя і мову тіла у різноманітні способи, щоб підкреслити безліч розказаного. Вони можуть читати важливе повідомлення одним чином, трагічне – інакше, і швидко перемикатися на полегшений виклад винятково для представлення поточного настрою. Їхні повороти від однієї камери до іншої дуже добре завчені. Вони навчені тримати свої руки у найбільш природній спосіб. Вони можуть з гідністю спілкуватися зі співведучим, щоб демонструвати обізнаність і почуття гумору, і в усіх випадках вони виглядають привабливо і переконують, що вони є близькими друзями. Кожна деталь важлива. Ведучі переглядають записи своїх ефірів, вивчаючи найменші деталі від появи на екрані й до фінальної посмішки. Для декого з них це не важко, адже вони переважно є в житті такими ж, якими й на екрані: чудові, респектабельні, яскраві спеціалісти, котрі досягли вершини кар”єри. Решта ведучих тільки частково відповідають іміджу – вони краще читають повідомлення, ніж пишуть і розуміють їх. У будь-якому випадку уся когорта ведучих мають відповідати своїй ролі. І вона полягає у тому, щоб бути уособленням і господарями випуску, повідомляти новини і представляти себе глядачам.

Рейтингові консультанти намагаються виробити оригінальний імідж телеканалів і кожного новинника. З цим важко не погодитися, адже ТБ - це іміджевий медіум. Глядачі мають в руках дистанційні пульти і дуже легко переходять з каналу на канал, а їхня увага надто короткотермінова, бо вони шукають більш цікаве і яскраве. Якщо одна подія ілюструється зображенням без складностей, то бувають такі, що потребують купу зусиль і часу для свого ілюстрування. На жаль, це означає, що станції часто відмовляються висвітлювати теми, які, здається, неможливо подати візуально, і зосереджуються на темах, де є яскраві картинки, навіть попри їхню другорядність. А телерепортери фактично пишуть репортажі згідно наявного відео і можуть опускати важливі деталі, які нічим ілюструвати. Це одне з пояснень того, чому телевізійні новини Америки стали наповненими картинками крові, пожеж і надзвичайних пригод. Відеоряди очолюють прокурори і слідчі, жертви зі сльозами, чудові діти і домашні тварини. Вуличні протести зняті таким чином, що вони виглядають більшими, ніж насправді. Слід визнати, що картинка (все ж таки) тримає на собі новину.

Як телебачення в Америці стало тим, чим є зараз. Частина друга: “Не зашкодь!”

Як американське телебачення стало тим, чим воно є зараз Частина третя: ТБ не б”є руку, що годує!

Главное в разделе

Дуся

Украинская журналистка заявила о желании заняться сексом на трибуне Верховной Рады

Дуся

Александр Скичко, Камалия, Тала Калатай, Соломия Витвицкая и Павел Костицын на «Viva! Бал 2017»

Популярное на Телекритике



Дуся

Украинская журналистка заявила о желании заняться сексом на трибуне Верховной Рады

Дуся

Александр Скичко, Камалия, Тала Калатай, Соломия Витвицкая и Павел Костицын на «Viva! Бал 2017»

Общество

Почему пьет журналист

Дуся

Неожиданность, но не сенсация: в Минске не захотели идти на концерт Джамалы