ТЕЛЕКРИТИКА

Як телебачення в Америці стало тим, чим є зараз. Частина друга: “Не зашкодь!”

Перетворити щоденний репортаж у переконливу гру фактів дуже непросто, однак американські репортери цьому вчаться. Сприяє їм обмежений ефірний час, адже від них вимагають всього-навсього просту підводку для студії, викладення квінесенції події, кілька коротких синхронів і стенд-ап. "Наш репортер Девід Джонс витратив на цей важливий медичний репортаж цілий день.


До вашої уваги його грунтовне дослідження того, що торкається безпосередньо вас." (На телебаченні грунтовним репортажем вважається такий, який є довшим за 1 хвилину 20 секунд!)

Наприклад, усі американські телестанції транслюють репортажі на тему охорони здоров”я майже щовечора. Роблять вони так через упевненість рейтингових консультантів у тому, що глядачі переймаються станом власного здоров”я і апріорі є зацікавленими у перегляді таких репортажів. Мало не всі станції тримають в штаті “медичних репортерів”, які зайняті практично щодня, незважаючи на те, чи є сьогодні щось гідне висвітлення. Найпростіший спосіб для такого репортера заповнити робочий час – це знайти якогось лікаря, який допоміг пацієнту і таким чином отримати репортаж про стан охорони здоров”я. Репортер починає з узагальнюючого: "Лікарі кажуть...", що вводить глядачів в оману. Глядач, звісно, не очікує, що репортаж буде правдоподібним і тому репортери пишуть саме так. Замість збору статистики про стан справ (що вимагає не одного дня), репортери фокусують увагу на одному пацієнті і ставлять лікаря у ситуацію, коли він ніби-то відповідає за всіх колег.

Формула подібного репортажу виглядає так: "Це - Біллі Джонс. У нього (вказується якесь захворювання). Лікарі вдаються до нового способу лікування, щоб допомогти йому." Далі показують, як лікар проводить маніпуляції над пацієнтом, коротку репліку лікаря, за яким йде репліка матері Біллі, яка вдячно сповіщає, що в медиків все виходить добре. Медичний репортер закінчує сюжет щасливим узагальненням того, як лікарі оптимістично оцінюють шанси на одужання таких хворих, як Біллі. По закінченні репортажу ведучий вимовляє у студії десятисекундну перехідну фразу про те, як гарно посміхаються дійові особи репортажу і як вони всі упевнені в одужанні таких, як Біллі, а потім ведучий оголошує рекламну паузу, що починається, зазвичай, з оголошення виграшних номерів чергової лотереї.

Місцеві телестанції не можуть забезпечити повністю обо”єктивного висвітлення проблем. Річ у тім, що медичні репортери крім того, що користуються безліччю неофіційних медичних джерел, вони ще й, як більшість інших, співпрацюють з піар-службами фармацевтичних фірм і клінік. Робота останніх полягає в тому, щоб представити свої установи, продукти і послуги винятково позитивно і уникати порівнянь. Те, що підходить для телеглядачів, не може влаштовувати індустрію охорони здоров”я, адже порівняльні репортажі про ціни на медичні послуги, тестування чи ліки грунтуються на споживацьких уявленнях про медицину – довгі черги на прийом і неуважний догляд за хворими. Це – поширені проблеми в Америці. Оскільки дуже проблематично щодня робити репортажі на медичні теми, тележурналісти часто-густо просять офіційних представників допомогати їм у цьому. І піар-служби допомагають.

Більшість репортерів не є експертами. Ті з них, хто працює на темах охорони здоров”я, політики і криміналу є чи не єдиними, хто розуміється на цьому трохи краще, ніж звичайна людина. Освіта, промисловість, ресурси, розваги і бізнес висвітлюються на американських станціях не дуже добре – особливо в глибинці – адже репортери не мають глибокого уявлення про ці галузі. Винятком можуть бути випадки, коли піар-служби організовують спеціальні телевізійні дослідження чи інформацію надають рятувальні служби під час надзвичайної події. Репортери користуються малим обсягом бекграунду і багатьма неофіційними джерелами, щоб висвітлювати події в цих галузях. Тому на світ з”являються численні репортажі про шкільне харчування, вступні іспити, перепади напруги в електромережі, підвищення цін і тарифів, випуск кредитних карток, які не базуються на грунтовних дослідженнях. Репортери зосереджуються на розповідях про офіційні події у центральному місті їхнього регіону і приділяють мало уваги тому, що робиться в глибинці, поки там не трапиться щось надзвичайне і про це не напишуть місцеві газети.

Більше того, оскільки більшість репоражів повинні бути готовими за лічені години, репортери часто уникають детального опису тих фактів, яким не вдалося знайти підтвердження; вони просто видаляють їх, щоб не перекрутити зміст і не помилитися. Такі видалення у неповному репортажі – це те ж саме, що фактична помилка в сюжеті на основі повністю підтверджених подій. Отже, репортери просто уникають фактів, які вони не можуть підтвердити, адже репортаж обов”язково мусить вийти в ефір. І такий репортаж виходить, як недосмажена їжа з фаст-фуду.

"Коли?" – один з елементів класичних “п”яти запитань”, на які журналіст мусить відповісти у своєму повідомленні (Хто? Що? Де? Коли? Чому?). Час - колосальний козир телебачення, якщо подія сталася щойно перед ефіром. Але, якщо подія відбулася більш як годину тому, репортери однаково часто-густо представляють її глядачам, як свіжу, і аудиторія й гадки не має, що споживає застаріле. Наприклад, існує таке правило випуску новин: “репортажі для випуску о 22-гій повинні бути оновленими станом на 22-гу годину”. Якщо пригода трапилася о 16.00, більшість станцій повідомляє: “Поліцейські сьогодні увечері намагаються з”ясувати, чому автомобіль збив пішохода”. Причому, станції не навантажують себе з”ясуванням тієї обставини, що поліцейські після зміни повернулися по домівках о 17-тій годині, як усі нормальні люди. Станції просто додають до повідомлення словосполучення “сьогодні увечері”. Адже, наприклад, слова “учора” в телевізійній журналістиці не існує! Його не можна вживати! Отже продюсери просто знищують різницю у часі, щоб повідомлення не виглядали застарілими. Глядачі можуть ввімкнути телевізор і почути досить дивне: "40-річна жінка померла сьогодні ввечері внаслідок убивства вранці...” Головна мета подібного - дати глядачеві відчуття, що він чує щось інше, ніж чув годину тому. А значить він налаштується переглянути і цей випуск новин. Примітка: газети в Америці не грають в такі ігри з часом!

Для яскравого інтерв”ю репортери завжди підшукують двох людей з протилежними точками зору, які можна співставити. Якщо контроверсійних фактів бракує, починають шукати незгоду в позиціях, адже кожен полюбляє почути агрументи. Якщо репортер має у своєму розпорядженні дві різні точки зору, він оприлюднює їх разом. Дуже складно буває з”ясувати, хто з інтерв”юєрів каже правду, а репортери просто видають ці точки зору в ефір і цим обмежуються. Їхнє пояснення такого підходу до роботи: "Глядач розбереться сам!” (На основі 90-секундного репортажу?). З різних причин, телерепортери також полюбляють створювати конфлікт на порожньому місці, вживаючи слово “але”. Якщо немає протилежних думок з якогось приводу, вони можуть придумати таке: "Більшість людей думають, що (їхні вулиці безпечні)... але (вони зіткнулися з кримінальними елементами і ви тепер бачите, що) це не зовсім так..." Репортери повинні жертувати доллар на доброчинність кожного разу, як вживають слово “але” для протиставлення, якого й близько немає!

Телевізійні станції платять рейтинговим консультантам за те, щоб ті втовкмачували в голови керівникам служб новин установку “погода стосується кожного”. Отже, телевізійники, мотивуючи настрої, що “все буде добре” є заручниками коштовної і дуже розрекламованої битви за кращий прогноз погоди і краще його висвітлення. На багатьох регіональних телевізійних ринках в Америці станції конкурують за можливість найняти кращого професійного метеоролога і за можливість показати найкращу телевізійну графіку. Останні винаходи в графічному дизайні переконують глядачів, що цей прогноз кращий і телевізійники часто самі у це вірять. Коли одна станція купує й починає показувати в ефірі чергову “високотехнологічну графічну іграшку”, інші за лічені тижні купують подібне і теж починають демонструвати. Якщо погода хоч трохи змінилася, американське телебачення показує найменші деталі і щовечора не втомлюється пояснювати, за якими законами формується погода. Глядачі переглядають прогнози із захопленням і, звісно, це і є головною метою телестанцій. Жодна анімація ще не здатна запобігти погіршенню погоди, але телебачення ефектно показує черговий шторм, що насувається. Відтоді, як станції стали витрачати купу грошей на утримання ведучих прогнозів погоди і графічне обладнання, це вивело їх на новий якісний рівень. Вони оновлюють прогнози за найменшими змінами не тільки один раз на вечір, а двічі й тричі! А середньостатистичний глядач став переглядати прогнози настільки зацікавлено, ніби ніколи раніше їх не бачив. Люди зосереджені від початку до кінця передачі (і впродовж реклами, що туди вміщена) і слідкують не стільки за фактами стану погоди, скільки за тим, на яке місце карти показує ведучий і чи він не переплутав. Прогнози погоди – один з найрейтинговіших елементів сітки мовлення і станції заради цього інколи жертвують обсягами випусків новин, щоб глядачі довше подивилися те, що полюбляють більше за все.

Не встигне випасти шар снігу з десяток сантиметрів чи пройти злива з блискавками, як на вулиці американських міст у повному спорядженні поспішають репортерські групи, поки ще сніг не встиг розтанути чи потоки бруду не щезли з бруківок. Ведучим на студійний стіл лягають вражаючі повідомлення і вони у сенсаційному стилі сповіщають про шторм чи зливу, яка паралізувала місто. Ведучі настійливо застерігають людей не виходити з домівок, поки погода не покращиться. Це - почуття остраху, яке полюбляють культивувати американські теленовини. Як наслідок, це позбавляє магазини і ресторани численних клієнтів за винятком тих, хто живе поряд з ними. На жаль, телебачення робить сенсаційними і самі випуски новин. Щоб утримувати увагу глядачів, телебачення гуперболізує усе підряд, щоб викликати емоційне враження. Щоб утримати глядачів, станції представляють виняток, як правило – на вулицях небезпечно, в школах безлад, всі урядовці - хабарники, а в Інтернеті немає нічого, крім порнографії.

Що є найдошкульнішим для американського репортера, так це робити репортаж на тему, яка не була визнана “першою новиною” на редакційній летючці. Кожен продюсер часто чує від репортерів: "Е-е-е... тут немає про що розповідати!” Але репортер зобов”язаний відправитися на завдання. А щоб репортаж виглядав цікавим, він вдається до використання яскравих слів і зворотів. Якщо мова йде про пожежу, що спричинила незначні збитки, американський репортер напише, що “пожежні змогли приборкати вогонь і цим відчайдухам не стала на заваді потужна злива”. Після перегляду відзнятого відео репортери і продюсери конструюють репортаж на основі найбільш видовищних елементів. Не має значення наскільки незначною була сутичка між дійовими особами події, але це буде представлене як головний розважальний елемент репортажу. Невеликий пікет кількох осіб буде відредагований і показаний крупними і загальними планами так, що акція протесту виглядатиме набагато масштабнішою, ніж була насправді. Порожній на дві третини конференц-зал буде показаний так, ніби туди набилося удвічі більше людей, ніж він вміщує. Правило режисера: обирати для ілюстрування репортажу найбільш видовищні картинки. Їхній обов”язок не в тому, щоб достовірно і аккуратно відтворити подію, а в тому, щоб зробити репортаж видовищним відповідно до сценарію. Більше того, це єдиний шанс для телевізійного режисера проявити себе на телебаченні! Продюсери не хвилюються допоки репортер не заявить, що для репортажу він не може ні в кого взяти інтерв”ю. До самої обідньої перерви він шукатиме будь-яку живу істоту для єдиного синхрону, навколо якого можна сконструювати сюжет. Навіть якщо головний ньюзмейкер недосяжний, для візуального враження правдоподібності американський репортер може замінити його на когось іншого.

Зазвичай обмежені у творчості через гонитву за рейтингами багато американських станцій час від часу таки створюють грунтовні телевізійні роботи. Деякі станції утримують добре розрекламовані “інформаційні команди”, чиї репортери не зайняті на конвеєрі щоденних новин, а зосереджені на солідних темах чи сенсаціях. Така здатність служб новин безпосередньо пов”язана з рівнем управління журналістським персоналом. Репортерам-фаворитам доручають найбільш шановану роботу тому, що вони можуть витратити більшість свого часу на дослідження і розслідування, що не дозволено рядовим репортерам. Дехто за власний кошт винаймає приховані телекамери, щоб відзняти звинувачувальні репортажі, наприклад, про байдикування державних службовців чи про вуличних проституток. Безперечно, намає сумнівів, що приховані зйомки є чи не найпростішим способом зробити сенсаційний репортаж. У багатьох інших випадках приховані зйомки – це театральне дійство. Насправді успішність журналістського розслідування перебуває у прямій залежності від рівня теми. Це може бути представлення в новому ключі чи переспів минулих розслідувань відомих проблем, що саме по собі вже не є новиною. Журналістське розслідування може бути вдалим, а може тільки продемонструвати високоякісну журналістику. На жаль, гарних розслідувань з точним попаданням і неминучими наслідками від показу дуже мало на американському телебаченні. І щасливі ті глядачі, що живуть у регіоні, де на екранах часто з”являється солідна журналістика.

Рідко доводиться бачити репортажі, які мають публічний резонанс: порівняння тарифів і цін на послуги у банках, лікарнях, продуктових магазинах, сфері обслуговування, похоронних бюро. Навпаки, “інформаційні команди” зосереджуються на замовленнях конкретних осіб, а не громадських організацій чи потужних компаній, які платять за телерекламу, проте відмовляються співпрацювати з редакціями. Вони вважають, що їм немає сенсу витрачати гроші на розслідування суспільних подій і дослідження важливих проблем, що турбують пересічних громадян. На жаль, гострі проблеми часто-густо не є публічними, їх важко розслідувати і проілюструвати, а також неможливо прилаштувати до структурованої верстки випусків новин. Амриканські станції зробили себе заручниками формату стислої телевізійної журналістики і тому не можуть дозволити собі мати на каналах 5-10 хвилинні програми з грунтовними дослідженнями.

Час від часу телерепортери натрапляють на рідкісні теми, які тягнуть на сенсацію, і які ще не були опубліковані в газетах. У цьому випадку телевізійники отримують чудову нагоду першими представити суспільству новину і можуть гордитися цим. Вони сяють від захоплення і нагадують глядачам: “Як ми вже повідомляли вам у нашому ексклюзивному репортажі о шостій вечора...” Це може виглядати занадто патетично або як радість дитини, що знайшла доллар. Проте, якщо репортаж справді важливий (а не тільки ексклюзивний) новина знайде свій розвиток на шпальтах місцевих газет. Якщо тема неважлива, газети її проігнорують. Інші телестанції зроблять усе можливе, щоб не згадати про те, що першими нову тему видали в ефір конкуренти. Телестанції не мають жодних моральних застережень, розкручуючи у репортажах теми з газетних статей і наголошуючи на цьому. Але їм доводиться мовчати, якщо тему заявили конкуренти. Для американського репортера кращий спосіб збагнути, що він відкопав щось сенсаційне і ексклюзивне, це подивитися, як відреагували газети і інші станції. Справді важлива новина не може бути проігнорована рештою ЗМІ.

Американські телерепортери вважають, що медіа-індустрія – це щось прикладне і суспільство делегувало їм право приходити куди завгодно і запитувати кого завгодно про що завгодно. Вони керуються девізом “публіка має право знати”. Якщо репортери відбули на завдання, то мусять повернутися з матеріалом, і це головним чином пояснює, чому репортерів не влаштовує відмова від інтерв”ю. Одного разу в місті Канзас літнього чоловіка запідозрили у тому, що в часи Другої світової війни він служив охоронцем у нацистських таборах. Коли перше повідомлення зі стрічки новин отримало загострення – слідчі офіційно звинуватили його і суд постанов розглянути цю справу – телерепортери кинулися прямо до будинку ймовірного нациста. Зрозуміло, чому літній чоловік відмовився з ними говорити – він не мав права відмовити у спілкуванні тільки представникам правосуддя. Репортери, телеоператори і вагончики пересувних телестанцій розташувалися на муніципальній території біля входу до будинку і для навколишніх жителів це було, як справжній спектакль. Коли звинувачений відмовився спілкуватися з репортерами, вони почали брати інтерв”ю в сусідів, щоб з”ясувати, що він за людина. В своїх репортажах по телебаченню репортери зосередилися тільки на враженнях навколишніх, і зовсім не брали до уваги, що напередодні суду присяжних ці висновки можуть бути дуже шкідливими і сумнівними, з чим підозрюваний і його адвокати можуть бути категорично не згодні. Побачивши ці телерепортажі по домашньому телевізору, літній чоловік дістав пістолет, вийшов на ганок і почав стріляти у повітря, вимагаючи від репортерів забратися геть від його будинку. Спантеличені телевізійники одразу викликали поліцію. Підозрюваний намагався також чинити спротив і поліцейським, але потім, як буде вказано в звітах про цю пригоду, поліції довелося застрелити агресивного літнього чоловіка на очах у десятків телерепортерів. Того вечора всі місцеві телестанції транслювали репортажі про те, як поліція застрелила божевільного нациста. Для більшого враження, телебачення чередувало кадри вбивства із хронікою концентраційних таборів і інтерв”ю з жертвами Голокосту, які розповідали про свої поневіряння. Але жоден не міг підтвердити, що вони бачили в таборах цього чоловіка. Через тиждень телерепортери під час дискусії за круглим столом на каналі PBS гаряче спростовували, що вони спровокували цього чоловіка на неадекватні дії, і жалкували, що події склалися таким трагічним чином.

Єдине пояснення того, чому американські репортери ревно пильнують за ексклюзивними темами – вони працюють в умовах жорсткої конкуренції. Кожен репортер пильнує за всім, що може раптом вилитися в новину, для того, щоб першими взяти інтерв”ю у дійової особи. Кожному репортеру доведеться діставати з нею інтерв”ю, оскільки станційні продюсери пильно слідкують за репортажами на конкуруючих станціях і порівнюють з тим, що виходить в ефір у них. Якщо інша станція має кращий репортаж, вони картають своїх репортерів – чому так сталося? Найяскравіший висновок з вищенаведеної ситуації з підозрюваним нацистом – жоден репортер не хотів першим забратися геть, оскільки не був певним, що конкурентами не вдасться взяти ексклюзивне інтерв”ю. Американські репортери не переймаються тим, що вони іноді виглядають в очах оточуючих, як повні дурні чи порушники права на недоторканність приватного життя, оскільки це, у їхньому розумінні, ніщо у порівнянні з покаранням, які вони можуть отримати від станційного продюсера.

Подібний спосіб здобувати новини американці навіть охрестили “журналістикою засади” (ambush journalism), сенс якої у тому, що закони і мораль не мають ніякого значення, коли є найкраща картинка. Якщо працівник невеликої компанії підозрюється у чомусь, що може бути сенсаційним, репортери фокусують увагу тільки на підозрах, а не на деталях. (Ви вже знаєте, що у репортажі бракує часу для деталей.) Телебачення розгортає апаратуру біля осель і офісів підозрюваних, щоб отримати відео, підлещується до родичів і сусідів, щоб до суду створити імідж підозрюваного, заохочують клієнтів скаржитися на фірму і її співробітника. Якщо об”єкт сенсації не буває ні вдома, ні на роботі, репортери роблять все можливе, щоб зловити його де завгодно. Якщо об”єкт ховає обличчя від телекамер, він виглядає, ніби має що приховувати, тоді як насправді він просто уникає дошкульних репортерів, які не переймаються розслідуванням скандалу, а полюють тільки за відео і коротким коментарем.

Коли поліція когось заарештувала – це, без сумнівів, факт для випуску новин. У репортерів бракує часу розшукати супутні факти і вони зосереджуються на арешті і висновках поліції в перші години після злочину. На відміну від телебачення, прокурори і адвокати витрачать багато тижнів чи місяців, щоб з”ясувати всі факти, і до того ж мають ще додаткові дні, щоб з”ясувати їхню правдивість у суді. У репортерів немає такої можливості. Добре, коли для цього є кілька годин - випуск виходить в ефір завжди вчасно! Зазвичай, репортери мають доступ тільки до інформації поліції, заарештовані перебувають у тюрмі і не можуть прокоментувати затримання. У визначений час станція виходить в ефір з новинами і повідомляє те, що є на цю хвилину, не згадуючи того, що не з”ясовано. Якщо вони натякають у ефірі на те, що поліція не могла заарештувати невинну людину, то порушують базовий елемент правового демократичного суспільства – презумпцію невинності. Це етичний аспект, який не може бути відображений у репортажі, якщо у ньому немає позиції обвинуваченої сторони. У числених телерепортажах про арешти навіть не відображуються аспекти чесності, справедливості і законності. Репортери часто-густо не намагаються дістати думку ні обвинуваченої сторони, ані прокурорів, щоб співставити їх і стимулювати справедливе розслідування. Отже, обвинувачений позбавлений можливості до суду обгрунтувати суспільству свою позицію чи спростувати обвинувачення. У випадках, коли після злочину не заарештований ніхто, служби новин пильнують за зусиллями слідчих. У більшості випадків станції свідомі того, що вони не повинні розкривати деталі розшуку злочинців, бо не хочуть зіпсувати стосунки з поліцією, а слідчі можуть вважати головним підозрюваним не того, хто вчинив злочин. Однак ці правила моужть бути знехтувані, якщо йдеться про надзвичайно вражаючий злочин. Тоді на перше місце виходить конкуренція телеканалів, репортери якомога пильніше відслідковують кожну доступну деталь навіть якщо вона не підтверджена чи відкинута. У цьому випадку “право суспільства знати все” отримує перевагу над принципом “не завдати шкоди невинному”, над презупцією невинності. У цьому випадку репортерам доводиться примушувати себе переступити через етичні норми заради інформування суспільства. Тобто загалом масс-медіа у цьому разі слідують за “ментальністю натовпу”, проявів якої, на жаль, уникнути часто неможливо.

Новини про злочини – ризикована справа. Кримінал і правоохорнці ставляться до заяв для преси підкресленно серйозно. Преса оперує протирічливими і секретними данними щодо нерозкритих злочинів. Репортери дуже ризикують видати в ефір невірно витлумачені факти, хибні звинувачення і помилки у фактах. Висвітлення теракту на Олімпіаді в Атланті – дуже відомий приклад журналістської нестриманості і порушення презумпції невинності. Невинна людина на всю країну була оголошена головним підозрюваним. Його звуть Сем Шепард. Йому було завдано шкоди і він подав до суду. Для національних медіа це було ганебним і цей випадок обговорювали на численних ток-шоу. На перевеликий жаль, американська поліція і прокурори надто поспішають використати інформаційні можливості масс-медіа і задовольнити їхню гонитву за сенсаціями. Так, прокурори бувать одержимими у намаганні відзвітувати за розкриття злочину і тим самим підняти свій статус і вагу. Якщо репортер розкриває такий несмак і такий спосіб маніпуляції правосуддям, йому буває дуже важко дотриматися принципової позиції щодо резонансного злочину: репортаж мусить вийти в ефір того ж дня увечері, конкуренти можуть не вагатися, а шеф служби новин відслідкує кожну деталь і, в разі чого, жорстко покарає. Це – один з основних етичних аспектів, що стосується електронних медіа, і єдиний, що вимагає прямого втручання розумних і обачних керівників служб новин задовго до того, як репортаж вийде в ефір. Сем Шепард був задоволений відшкодуванням моральних збитків, але більшість кервіників служб новин однаково не здобули уроку з цього ганебного для американського телебачення випадку.

Телерепортери чудово знають, що компанії не співробітничають зі ЗМІ, коли знають, що опинилися у центрі викривального репортажу. Це – одна з причин, чому станції утримують архіви відеозйомок. Сценарій такий: репортери йдуть до закладу чи установи, щоб робити позитивний репортаж. Дізнаючись, що сюжет буде позитивним, компанія відкриває доступ до приміщень. Телевізійна група знімає купу відеоматеріалів і переписує їх до архіву. Пізніше, якщо виникає скандальна подія, станція вже має певну кількість архівних відеоматеріалів, які використовує для ілюстрації. Насправді небагато установ Америки переймаються з приводу подібної тактики. Вони допускають телекамери і не контролюють те, як відеоматеріали будуть потім використовуватися. Етична проблема постає вже тоді, коли архівні відеозображення людей використовуються для ілюстрування тих чи інших скандалів чи сенсацій. Поставте себе на їхнє місце. Наприклад, ви – працівник фабрики. Приходить знімальна група і робить репортаж про технологічні досягнення. У вас, як у працівника немає іншого вибору, як погодитися позувати телевізійникам, адже їх до вас привів один з керівників - піар-директор. Ви навіть задоволені і повідомляєте друзям, що сьогодні увечері вас покажуть по телевізору і розкажуть, який ви гарний працівник. Але через півроку та сама станція показує репортаж про небезпечну для довкілля фабрику, чи про дикримінацію робітників, чи навіть про насильство на робочому місці. І серед відеокадрів ви раптом бачите своє обличчя, яке зняли 6 місяців тому. Ви не вважаєте, що фабрика шкодить довкіллю, у вас гарний трудовий контракт і вас ніхто не принижує на роботі, але ваші друзі вже побачили репортаж. Як ви їм це поясните і як з таким боротися? Чи інший приклад – репортеру треба зняти репортаж про шкідливість куріння. Відповідно до етичних норм є нормальним вийти на вулиці і відзняти натовп людей, що палять, чи їхні портрети? Станції однаково треба ілюструвати репортаж. Ви можете бути певні, що репортер не зніме саме ваше обличчя і ваші друзі не побачать його увечері по телевізору?

Один репортер зробив критичний репортаж у жорсткий спосіб. Працюючи на темах освіти протягом багатьох років, репортер знімав школярів і зробив чимало репортажів про школи. Потім станція взяла на роботу іншого репортера, якому доручила зробити дослідження на тему сексуальної освіти підлітків. Він записав кілька інтерв”ю але замість того, щоб відзняти свіжі перебивки (B-roll – відео, що ілюструє решту репортажу), він порпався у станційному архіві й знайшов кілька загальних планів класних кімнат, які використовувалися для іншого репортажу. Кілька кадрів, були крупними планами школярок. І батько однієї з цих дівчинок був дуже незадоволений, що його дочку показали у репортажі про сексуальну освіту. Така реакція повністю зрозуміла. І репортер має безпосереднє відношення до свого архівного відео. Але шкоди було завдано і її не відшкодувати. Станція щиро вибачилася перед батьками і продюсери заявили, що юристи не розбиратимуть цю справу, адже це етичний аспект телевізійної журналістики. Найкращий спосіб врегулювати подібні ситуації – це уникати використання архівного і знімати свіже відео. Деякі станції роблять так, деякі ні. Врешті-решт, станції, що використовують архіви, мусили б ретельно контролювати кадри, що йдуть в ефір.

Кілька років потому, цього репортера спустив зі сходів свого будинку офіцер морської піхоти. Під час збройного конфлікту в Бейруті журналіст намагався відзняти момент, коли офіцер приїздить до молодої дружини військовослужбовця сповістити про загибель її чоловіка. На щастя, той офіцер не з”явився, але приїхав живий чоловік, який і розправився з репортером. Невдовзі після цього, цей же репортер дістав догану за неуважний репортаж про одне будівництво нібито атомної станції, яке на той час було дуже контроверсійним. Після кількох подібних інцидентів цьому репортеру довелося вирішувати власну етичну проблему - на яку іншу роботу можна влаштуватися?

Згаданий вище репортер дотримувався думки, що масс-медіа загалом і телебачення зокрема мусять брати активну участь у перебігу подій. Як знають політичні оглядачі, ТБ не тільки сторонній спостерігач у регіональній і національній політиці. Масс-медіа завдяки своїй силі впливу на громадську думку є гравцями і співучасниками подій і політики. Знімальні групи не невидимі спостерігачі. Політики і громадяни полюбляють приймати рішення на основі повідомлень масс-медіа. Цей факт дуже незручний для репортерів і продюсерів. На жаль, сучасне телебачення тяжіє не до обізнаності, а до скорочення часу репортажів, обмеження власного втручання і це – серйозна журналістська помилка у щоденному новинному мовленні.

Американське телебачення тільки інколи демонструє стриманість у звичних темах тероризму і утримання заручників. Воно не часто стримує себе щодо інших надзвичайних пригод, що були зазначені вище. Є тенденція до того, що ТБ все більше і більше упевнене у тому, що публіка “має право знати все”. Гарний смак, права людини, повага до приватного життя, особливо звичайних людей суттєво порушуються від цього ставлення. Надто часто масс-медіа приносять окремих людей у жертву такому здавалося б великому стремлінню публіки знати про все. Іноді ЗМІ вживають таку мотивацію для виправдання гарного репортажу і навіть вибачаються за порушення етичних норм. Це може їх врятувати, але це не завжди чесно.

Політики, яким часто доводиться брати участьу виборчих перегонах, знають, як вони були захоплені зненацька і обмануті журналістами і вони вже вміють уникати незручних запитань. Водночас, пересічні люди, особливо молодь, не усвідомлюють, які ефірні містифікації з їхніми словами можуть виникнути після повної і відвертої відповіді репортеру. Останні ж усвідомлюють усю повноту влади над такими наївними людьми. Можливо пересічні люди, яких показують по телевізору повинні бути визнаними, як на війні “нейтральною стороною” (non combatants) і цитуватися делікатно? Можливо, телерепортерам слід зачитувати їм щось подібне до обов”язкових заяв поліцейських, але тільки про те, що людина говорить і позує для телекамер винятково на свій страх і ризик – її можуть побачити друзі чи її звільнить начальник. У таких випадках телебачення не може залишитися об”єктивним спостерігачем, і повинне бути активним учасником комунікації і перебігу подій.

Репортери і режисери мають тотальний контроль над зображенням, коли вони сидять перед моніторами і монтують репортаж. Більшість з них після монтажа не переглядають зроблене перед ефіром. Фактично репортери закінчують монтувати репортажі за кілька хвилин до ефіру. А ефект від етичних помилок подібний до бомбування густонаселеного міста. Репортери часто не замислюються над шкодою, яку може завдати їхній “гарний” репортаж. Але ми віримо, що прийде час, коли перший американський репортер скаже: “Чудовий запис! Сенсаційний, як пекло! Цей хлопець, що передав мені його, сподівається спіймати за хвіст удачу, якщо я поставлю цей синхрон у свій репортаж... але я не можу цього зробити!” Ховання телерепортерів за гаслом “публіка має право знати” чи “у нас не було часу відредагувати” не вибачають нехтування етичними аспектом, який звучить по біблійному просто: “Не зашкодь!”.

Як американське телебачення стало тим, чим воно є зараз

Як американське телебачення стало тим, чим воно є зараз Частина третя: ТБ не б”є руку, що годує!

Главное в разделе

Дуся

Украинская журналистка заявила о желании заняться сексом на трибуне Верховной Рады

Дуся

Александр Скичко, Камалия, Тала Калатай, Соломия Витвицкая и Павел Костицын на «Viva! Бал 2017»

Популярное на Телекритике



Дуся

Украинская журналистка заявила о желании заняться сексом на трибуне Верховной Рады

Дуся

Александр Скичко, Камалия, Тала Калатай, Соломия Витвицкая и Павел Костицын на «Viva! Бал 2017»

Общество

Почему пьет журналист

Дуся

Неожиданность, но не сенсация: в Минске не захотели идти на концерт Джамалы