ТЕЛЕКРИТИКА

Шон Патрік Лаветт: «Ніколи ще в нашій історії ми не знали так багато і не розуміли так мало»

Керівник англомовної служби «Радіо Ватикан» – про християнську етику в журналістиці, радіо як емоційний медіум, спілкування з матір’ю Терезою, досвід роботи військовим кореспондентом, а також копіпейст із Вікіпедії як тяжкий гріх.


Ірландець за походженням, народжений у Південноафриканській республіці, Шон Патрік Лаветт сьогодні є громадянином Італії і вже три з половиною десятиліття працює на «Радіо Ватикан», паралельно викладаючи в американських університетах. Його шлях до релігійної журналістики проліг через військову: він працював на CNN, BBC та Washington Post, був у гарячих точках Лівану, Північної Ірландії та Африки. Його голосом озвучено сотні кіно- та телефільмів. Наша розмова - про найцікавіші сторінки його життя та кар'єри, роботу на ватиканському державному радіо, англомовною службою якого він керує, виклики професії, зустрічі з матір'ю Терезою та любов до Рима.

 

- Шоне, ви 34 роки працюєте на «Радіо Ватикан». Звідки ваша пристрасть до радіо?

- Пристрасть - дуже влучне слово. Я не уявляю свого життя без радіо. Ви сидите поруч із моїм першим радіоприймачем, якому стільки ж років, скільки мені. Я народився на південному краю Африки, біля Кейптауна. В часи мого дитинства там не було телебачення, лише одна газета, і радіоприймач був моїм єдиним зв'язком зі світом. За допомогою радіо я вивчив географію, почав розумітися на політиці, пізнав мораль.

 

  


 

Я досі пам'ятаю свої почуття, коли дізнався про будівництво Берлінського муру. Це шокувало мою дитячу уяву. Я казав батькам: «Будь ласка, скажіть так, щоб навколо нашого будинку ніколи не було стін, і я міг відвідувати своїх друзів». По радіо я почув, що вбили освіченого молодого президента США Джона Кеннеді, а відому актрису Мерилін Монро знайшли в ліжку мертвою й оголеною. Відтоді вдягав дві піжами, бо не хотів, щоб мене знайшли голим, якщо помру вночі. Радіо завжди було частиною та першоджерелом моєї уяви, творчості, відчуття світу.

 

- Ви радите писати тексти для радіо так, аби їх зрозуміла дитина, а читати - наче для коханої. Чому так?

- Слух ми розвиваємо ще в материнській утробі: спочатку чуємо мамине серцебиття, а потім - голос. Якщо ваш батько поблизу, в сім місяців ви відрізняєте його голос від маминого. Людський голос має потужний емоційний вплив. Мало хто замислюється над тим, що радіо - передусім емоційний медіум. Радіо - це наче розмова зі сліпою людиною. На відміну від друкованих ЗМІ, які звертаються до інтелекту, воно торкається почуттів, і в цьому його сила.

 

- Радіо, на якому ви працюєте, незвичне: це державна станція Ватикану. Як вам удається ступати в ногу з часом, не відставати від тенденцій швидкого розвитку медіа?

- Комерційні ЗМІ, маючи потребу повернути вкладені гроші, пропонують людям те, чого вони хочуть. Ми ж поки що не маємо такої потреби - ми на службі у Святого Престолу, Ватикану, Папи, церкви, світу. Ми можемо розповідати не те, що заманеться аудиторії, а те, що, на нашу думку, їй потрібно. Ми повинні пояснювати людям те, чому саме так промовляє Церква.

 

За допомогою нових медіа ми отримали доступ до інформації про «що?», «хто?», «коли?» і «де?», але не «чому?». Ніколи ще в нашій історії ми не знали так багато і не розуміли так мало. Одне з завдань «Радіо Ватикан» - принести людям нову перспективу, дати їм нову точку зору. Ми наголошуємо на тих подіях та історіях, яких не висвітлюють інші медіа і які не отримують належної уваги. Англійська служба «Радіо Ватикан» пишається тим, що першою стала говорити про проблеми в Судані та Сомалі - задовго до того, як їх помітили інші. Ми розповідаємо про ситуацію в Зімбабве, у деяких регіонах Латинської Америки та Азії.

 

Ми маємо популярний радіопроект 105 FM, який транслюють італійською мовою на території Італії. Це динамічне та інтерактивне радіо, де звучать не тільки молитви, а багато музики, розмов, інформації про погоду та ситуацію на автодорогах. Завдяки цьому проекту ми можемо говорити про все і про всіх.

 

- Ще один популярний інтерактивний проект - «Джубілеум» - ви запустили під час святкування нового тисячоліття...

- До двотисячного року всі програми «Радіо Ватикан», окрім новин, виходили в запису. Наприклад, ви відправляли запитання єпископу, потім ішли записувати інтерв'ю, поверталися, слухали відповіді й редагували розмову. Єпископ міг зателефонувати й попросити вирізати те, що йому не сподобалося; ви погоджувались і виправляли. Інтерв'ю з'являлося в ефірі за тиждень.

 

Двотисячний видався мені поворотним роком: настав час працювати наживо. Відтоді все відбувалось у реальному часі. Це був виклик для людей, яким доводилось із нами працювати, зокрема й для представників Церкви. Вони приходять на інтерв'ю, а потім телефонують і кажуть: «Я змінив сво думку». На що ви відповідаєте: «Мені дуже прикро, але розмова відбувалась у прямому ефірі». «Що це значить?» - запитували вони, і ми пояснювали: що ви сказали, те вже сказали. Це стало доброю наукою для них - вони навчилися відповідати за свої слова. Комусь такий формат може не подобатись, але він ближчий до життя та краще показує цей непередбачуваний світ.

 

- Нещодавно ви порівнювали італійські медіа з малою дитиною. В чому їхня головна особливість?

- У цій країні зовсім небагато людей читають газети, більшість дивиться телевізор. Молоді люди слухають радіо, але переважно музично-розважальне, яке не дає їм інформації. Але для молоді до 25 років першоджерелом інформації найчастіше є їхня стрічка Facebook. Із розмов із моїми молодими студентами я дізнаюся, що італійські ЗМІ збивають їх із пантелику й дивують: повідомлення суперечать одне одному. Й у підсумку вони повертаються до свого Facebook.

 

- Чи християнська етика допомагає вам у вашій професійній діяльності?

- Якщо ви оглянете мій кабінет, то побачите християнські символи: розп'яття над дверима, портрет матері Терези, який вона мені подарувала, над робочим столом. Я тут, бо християнська етика для мене важлива. Вона надає справам причини, призначення, значущості. Якби я був тільки журналістом, який сьогодні пише про авіакатастрофу, завтра про викрадення, а післязавтра про політичну демонстрацію, я перескакував би з проблеми на проблему так само легко, як перемикаю телевізійні канали. Християнська етика не дозволяє відокремлювати те, що я роблю, від того, ким я є. Я всередині того, чим займаюсь, а не зовні. Ти відчуваєш сильніше, маєш мету, перебуваєш у контексті. Намагаєшся робити справу краще, бо розумієш її важливість і знаєш: твоя інформація допоможе людям зрозуміти більше.

 

- У 1980-1986 роках ви були військовим кореспондентом. Розкажіть про цей досвід. Напевно, він був визначальним у вашій кар'єрі?

- Найважливішим. Є гарний афоризм про нашу професію: «У кожного журналіста своя війна». Ви не можете називати себе справжнім журналістом, якщо не побували в гарячій точці. Війна кидає в екстремальні ситуації. Щомиті потрібна відвага. Вас випробовують, а ви дізнаєтеся, на що здатні. Так було і в мене. Щодня я запитував себе: чи зможу? чи витримаю? Але я ніколи не почувався більш натхненним і мотивованим, аніж тоді.

 

Я приїхав до Бейрута 1983 року. Місто розділяла так звана зелена лінія: частина його перебувала під мусульманським контролем, інша - під християнським. Я працював для телебачення і мав дві знімальні групи - мусульманську і християнську. Мені доводилося перетинати «зелену лінію» двічі на день. Пригадую шалений приплив адреналіну, відчуття повноти життя. Перебуваючи в місці, де життя і смерть поруч, починаєш розуміти вагу кожної хвилини. Ліван став потужним тренувальним майданчиком і можливістю з'ясувати, як далеко ти можеш зайти. Колеги дають тобі бронежилет і кажуть: маєш тридцять секунд, щоб записати стендап, після цього треба втікати, інакше тебе знайдуть снайпери... Ти не можеш припуститися помилки, другого шансу не буде - треба зробити це відразу.

 

- Жанр репортажу - «аристократ» серед журналістських жанрів - переживає нині не найкращі часи. Якої ви думки про майбутнє розслідувальної та репортажної журналістики?

- Мені часом стає моторошно, коли я спостерігаю за молодими журналістами. Я даю їм завдання, а вони швиденько заходять на Вікіпедію і займаються копіпейстом: вирізають і вставляють текст, який написали інші люди і який не є верифікованим. Вони навіть не сумніваються у правдивості цього тексту. Це тяжкий гріх! Бо немає іншого способу написати про подію, окрім як пережити її, побачити на власні очі, отримати інформацію з перших уст. Знаєте, хто мені це сказав? Бачите ось цю пані? (Вказує на портрет матері Терези. - Авт.)

 

 

Я відвідував її в Калькутті 1982 року з записником, фотоапаратом і диктофоном, набагато більшим за ваш :) Мені тоді було трохи за двадцять. Перше, що сказала мені мати Тереза, коли я приїхав, було: «Ти можеш полишити всі ці речі, вони тобі не знадобляться». «Що ви маєте на увазі?» - здивувався я. «Все, що тобі потрібно - це твої очі, вуха і руки. А зараз ходімо зі мною».

 

Вона повела мене до шпиталю для прокажених. Тепер ця хвороба лікується, але бідні люди не знають, ховаються, а їхнє тіло гниє. Жахлива хвороба, яка вражає всіх, незалежно від статі чи віку. Я вперше бачив прокажених: запах жахливий, вигляд і поготів. Ви бачите, як смерть скрадається по живій плоті. І знаєте, що вона мені сказала? «Ти повинен побути з ними певний час: обмити, нагодувати, порозмовляти, розповісти казки дітям. Ти повинен бути там». Цей шок став добрим уроком. Нічим не можна замінити відчуття та досвід. Тому розслідувальна журналістика, вихід на місце події, зустріч із причетними людьми, отримання розповідей із перших рук, переживання ситуації безцінні для репортера.

 

- Ваша книга «Найкращий подарунок - любов. Медитації матері Терези з Калькутти», видана п'ятьма мовами, стала підсумком перебування та спілкування з монахинею?

- Саме так. Тоді вона ще не була відомою - наше знайомство відбулося задовго до того, як вона здобула Нобелівську премію миру. Ніхто за межами католицької церкви її не знав - крихітна монахиня, що опікувалася бідними в Калькутті.

 

Її критикували за те, що вона працює з бідними людьми - мовляв, вона дає їм їжу, заохочуючи залишатися бідними, замість давати стимул працювати і ставати сильнішими. А вона відповідала: «Хіба? А може, вони занадто слабкі, щоб підвестись і заробляти на хліб? Я даю їм рибу, яка зробить їх сильнішими, а ви дайте сіті й навчіть її ловити». Її міркування були приземленими, простими і практичними.

 

Одного разу, йдучи вулицями гетто, ми побачили чоловіка, який лежав на землі. Я думав, що він помер. Вона ж підійшла, штовхнула його, почала кричати, поки п'яний не підвівся. Мати Тереза була невеличка на зріст, а чолов'яга вдвічі вищий. Вона подивилася йому у вічі й сказала: «Чи я тебе не попереджала? Зараз підеш зі мною в обитель, сестри дадуть тобі чаю. А коли побачу ще раз п'яним - відлупцюю!». Свята людина. Вона не казала п'яниці, що молитиметься за його одужанна, а пригрозила, що дасть йому доброго прочухана.

 

Під час нашої останньої зустрічі в Калькутті вона подарувала мені красиву статуетку Богородиці з простягненими руками, сказавши: «Я дарую тобі її, бо хочу, щоб ти робив те ж». Те, що ми маємо, не можна залишати тільки для себе, це варто віддавати.

 

- Викладаючи соціальні комунікації в університеті Джорджії в США, ви використовуєте нестандартні методи викладання. Наприклад, група студентів раптом опиняється на балу в часи високого ренесансу в палаці Дорія Памфілі. Як ви до цього прийшли?

- Методи взаємодії зі студентами мені підказували два мої сини. Одному тепер трохи за двадцять, другий старший. Ці молоді чоловіки виростають у дуже складному світі, сповненому викликів, зі стрімким потоком суперечливих повідомлень, які приходять звідусіль. Я хочу, щоб вони мислили. Їм не обов'язково бути освіченими - я й без цього любитиму їх. Але хочу, щоб вони ворушили мізками та усвідомлювали, що відбувається навколо. Хочу, щоб мої діти були культурними, бачили красу та дивилися понад речі очевидні. До студентів я ставлюся так само, як до своїх власних дітей.

 

- Ви озвучили десятки кінофільмів, сотні документальних стрічок і мультфільмів, заснували кілька театральних труп. Це ваше захоплення?

- Все, що я роблю, є продовженням і частинкою мене самого. Мені доводилось, озвучуючи мультфільми, входити в образ миші чи тупої корови - це весело, і я люблю цю справу. Коли багато років тому кілька шкіл запропонували мені організувати дозвілля підлітків, я вирішив, що театр і драма будуть добрим способом для їхнього самовираження. Я не граю на музичних інструментах і не малюю, натомість маю на озброєнні тіло, голос і людські почуття. Думаю, цей досвід стане в нагоді тисячам студентів.

 

Я належу до покоління, яке однією ногою ще в аналоговому світі, а іншою - вже в цифровому. Ось перед вами дерев'яний радіоприймач, а на ньому мій iPhone. Я - між цими двома технічними досягненнями.

 

- За десятиліття, проведені в Римі, ви полюбили це місто?

- Я живу за містом, бо потребую простору й тиші. Маю садибу в селі, оливкові дерева й коня, а працюю в місті. Моїм улюбленим місцем є центр старого Рима, його середньовічна частина. Вузькі бруковані вулички, де прохолодно навіть у спеку. Квартали з так званими ботеґе - майстернями, в яких ремісники виготовляють і реставрують речі своїми руками. Люблю ті місця, де люди послуговуються ручною працею і сторічними традиціями. З роками їх стає дедалі менше: там, де працював букініст, сьогодні магазин високої моди, а на місці майстерні, де реставрували антикварні меблі, фастфуд. Це сумно, але я вдячний долі за те, що, принаймні, застав ці речі.

 

Я хотів бути італійцем. Люблю цю країну і люблю Рим. Це хаотичне, божевільне місто з численними суперечностями. Звідси я тепер ні ногою.

 

Фото автора

Главное в разделе

Общество

Сексизм в эфире украинского ТВ

Бизнес

Есть такая профессия – «украинский политолог»

Популярное на Телекритике



Общество

Сексизм в эфире украинского ТВ

Бизнес

Есть такая профессия – «украинский политолог»

Дуся

Новые прически Тодоренко и Астафьевой и немного секса от Барабошко: как медийщики провели уик-энд

Бизнес

Экс-шеф-редактор «Еспресо» стал советником Гройсмана