ТЕЛЕКРИТИКА

Тетяна Даниленко: «Влада почала холодну війну з активістами й журналістами»

Ведуча 5-го каналу вважає, що в українських медіа все буде добре, «Громадському телебаченню» не слід поспішати з запуском, а Тітушко зробив правильний вибір


У вересні 2013 року Тетяна Даниленко перейшла з телетижневика «Час: Підсумки тижня» до щоденного ток-шоу «Час: підсумки дня». Раніше, не залишаючи роботи на 5-му каналі, вона приєдналася до команди «Громадського телебачення». У тележурналістиці Тетяна з 2002-го року, й каже, що десять років тому все було набагато простіше, світ був більш чорно-білим, а журналісти - менш цинічними. Попри це, Тетяна дивиться на перспективи українського телебачення з оптимізмом. Наша розмова відбулась у студії Школи журналістики Українського католицького університету, куди Тетяна приїхала, щоби провести майстер-клас із мистецтва ведення теленовин (відеозапис).

 

 

- Тетяно, на вашу думку, яке телебачення, така й країна, чи навпаки?

- В обох сентенціях є зерно правди. Але з твердженням, що наше телебачення є поганим через те, що в нас погана країна, я не можу погодитися. Наша країна й наше телебачення мають великі перспективи. Думаю, в майбутньому в нас з'явиться громадське телебачення, а конкуренція на телеринку штовхатиме всіх гравців до покращення якості продукту. Буде більше конкуренції -  буде більше свободи.

 

- Журналісти-початківці часто вважають, що мета мас-медіа - змінювати світ. Чи вірите ви в те, що журналістика може змінити світ? І чи має вона це робити?

- На моє глибоке переконання, люди йдуть у такі професії, як лікар, журналіст, адвокат, щоби змінювати світ, робити його кращим. Лише нецинічна молода людина може обрати таку професію, адже піти в журналістику значить ніколи не мати дуже високої зарплатні, вільного часу, жити в постійному цейтноті й повністю віддаватися цій роботі. Є професії, які накладають відбиток на людину, через що її завжди можна впізнати в натовпі. Наприклад, міліціонера впізнаєш навіть без форми. Журналістика теж така професія: журналіста можна впізнати за тим, як він поводиться, які запитання ставить. Він більше запитує, ніж говорить сам. І навіть якщо журналіст просто збалансовано розповідає правду, він уже змінює світ на краще. «Говорити правду в наш час - це вже певний соціальний подвиг», - писав Орвелл.

 

- А який відбиток журналістика залишила на вас?

- Професійна деформація починається тоді, коли людина зливається зі своєю професією. Перестає розділяти професійне та особисте: на роботі я журналіст, удома - господиня чи мама. Кожен журналіст, який добре виконує свої обов'язки, зливається зі своєю професією. Вона не є для нього маскою, яку він одягає з дев'ятої ранку до шостої вечора. Це стан, у якому він живе постійно. Не знаю, що саме в мені такого, з чого інші впізнають у мені журналіста, але коли приїжджаю до іншої країни, не сприймаю її як турист. Вона цікава мені зсередини, я хочу побачити, як живуть люди. Думаю, це і є вплив журналістики, яка привчає людину ставити точні запитання, розкривати суть явищ і подій.

 

- Ви понад десять років на телебаченні. Чи не втратили за цей час оптимізму й віри в професію?

- Ніколи не втрачала. Хоча нинішній час у журналістиці є дуже цинічним. Цинізму стало більше, ніж десять років тому. Тоді все було дуже просто, картина світу була чорно-біліша, ніж сьогоднішня. У професії були люди заангажовані, журналісти, які вважали, що змушені працювати в тих умовах, у які їх ставив роботодавець, бо іншого місця на ринку для них не було. Але завжди були й люди, які не хотіли бути гвинтиком у системі, й робили власний продукт, колючий і незручний для багатьох ЗМІ. Прикладом спільноти таких людей є «Українська правда».

 

Зараз ситуація аж ніяк не чорно-біла. Тогочасні заангажовані люди знали, для чого вони це роблять, вони вважали, що їм більше ніде працювати, і отримували за свою роботу непогані гроші. Зокрема, виконання темників оплачувалось, і саме завдяки цьому багато журналістів купили машини й квартири. Зараз усе інакше: цензура набула вишуканіших форм, і тепер ніхто не змушує казати на чорне «біле», а на біле «чорне». Теперішні маніпуляції такі тонкі, що не кожен журналіст їх може помітити. Навіть збалансований журналістський матеріал у верстці можуть розмістити так, що подія, про яку йдеться, виглядає зовсім неважливою, або ж її можуть відтінити подією, що девальвує зміст сказаного. Тепер на роботу добирають людей, які самі відчувають, як догодити менеджеру або інвестору.

 

І все ж я вважаю, що далі буде краще. Для цього є кілька передумов. Головна з них: на медіаринку є багато людей, які не вписалися в систему і створюватимуть щось своє. Такими людьми є команда «Громадського телебачення», яка власними руками з нуля, без грошей створюють проект із великим майбутнім. Я думаю, що таких ініціатив буде більше. До цього штовхає політична ситуація в країні.

 

 

- Десять років тому 5 канал був відверто опозиційним. Чи можна сказати, що сьогодні каналу і вам особисто вдається бути безсторонніми?

- До мене часто підходять і представники влади, і представники опозиції. Опозиціонери кажуть, що розуміють: я змушена показувати ту Партію регіонів, тих чечетових постійно, ретранслювати їхні думки і критикувати опозицію, адже 5 канал більше не помаранчевий. Провладні політики - що розуміють, чому ми постійно говоримо про Юлю, адже 5-й - заангажований помаранчевий канал. Цю критику з двох боків я вважаю свідченням того, що канал є здоровим із погляду об'єктивності. Та, безперечно, є певні історичні реалії, канал пройшов певну історію і назавжди залишиться з тим обличчям, яке він має зараз. Якщо він раптом стане провладним, глядач його просто не сприйме. Я не вважаю 5-й помаранчевим або опозиційним: він відображає всі точки зору, і про це свідчать моніторинги медіаекспертів. Хоча глядач, який дивиться канал, однаково пам'ятає: 5-й був одним із чинників того, що в Україні сталася революція.

 

- Одна з головних проблем українських теленовин - прихована реклама, або джинса. Чи можна, на вашу думку, за таких умов зробити кар'єру в тележурналістиці, не заплямувавши репутацію? І як?

- По-перше, журналіст не повинен займатися джинсою. Це можливо, щодо цього я великий оптиміст.

 

По-друге, якщо говорити про комерційну джинсу, то для топових українських каналів це радше виняток, аніж правило. Джинса на навіть найбільш заангажованому каналі з'являється після шапки випуску новин і може виглядати як новинний сюжет. Але безпосередньо в самому випуску, як правило, ні, й зокрема завдяки старанням медіаекспертів, які постійно дошкуляють каналам, критикуючи їх за це й вимагаючи припинення такої практики. Відвертої прихованої реклами останнім часом дуже мало, хіба що інколи проскакує політична джинса. Але такого, як колись, коли журналісти були змушені знімати комерційні сюжети в новини, нема. Коли я працювала репортером на СТБ (2002-2004 роки), таке практикувалося на всіх каналах, і кожен журналіст мав зробити певну кількість таких матеріалів. За це не платили окремо, просто всі розуміли, що канал заробляє в такий спосіб. Тепер усі ЗМІ, які себе поважають, схиляються до того, щоб поставити плашку «реклама» на інформацію виразно комерційного характеру.

 

- Часто джинсу або догоджання власнику вважають меншим злом порівняно з відвертою політичною пропагандою. Де, на вашу думку, межа компромісу, за яку журналістам не варто ступати?

- Я переконана, що журналіст не повинен іти на компроміси. Догоджаючи власнику, ми порушуємо не лише професійну етику, але й загальнолюдську. Якщо зманіпулювати в чомусь дрібному, зробити підлабузницький матеріал про інвестора, рано чи пізно журналістові тицьнуть цим в обличчя. На мою думку, «своїх» потрібно критикувати вдвічі більше за «чужих», лише тоді виходить баланс.

 

- Чи часто ви самі чуєте критику у свій бік? Від кого?

- Від політиків, від «Телекритики», в анонімних коментарях. Але критика переважно стосується не того, який ти ведучий, а радше того, які смисли ти ретранслюєш глядачеві. Люди можуть не погоджуватись із якимись ідеями чи вважати, що цього говорити не варто. Наприклад, зараз дуже популярна тема, що не слід розповідати, як українські футбольні фанати побили британських - мовляв, це віддаляє нас від євроінтеграції. Подібні ідеї я чую й від своїх колег: мовляв, не будемо говорити, що українським футбольним фанам закидають нацизм, бо Європа вважатиме нас дикунами. Я ставлюся до таких речей дуже критично. Якщо є конкретні факти, їх потрібно повідомляти. Якщо в суспільстві є ксенофобія, про це не можна мовчати. Журналіст не має маніпулювати громадською свідомістю, кажучи, що ми рухаємося до Європи й відповідаємо європейським стандартам. Він повинен говорити про все суспільно важливе, в тому числі й про виразки суспільства.

 

- Андрій Куликов якось сказав, що робота ведучого теленовин нагадує йому роботу актора-комедіанта. Ким почувалися ви, коли вели новини й «Час: підсумки тижня»?

- Я ніколи не почувалась актором. Мені цікаво розповідати про цікаві події. Змінити роботу телерепортера на роботу ведучого мене спонукало саме бажання розповідати про все найцікавіше, що відбувається у світі. Мені мало було сюжетів із парламенту, хотілося розповідати й про запуск нового супутника. На всіх подіях побувати неможливо, й тоді твоїми очима й вухами стає журналіст.

 

 

- Теленовинам часто закидають гонитву за сенсаційністю і прагнення розважати, а не інформувати. Чи можуть, на вашу думку, комерційні ЗМІ в Україні стати серйознішими та відповідальнішими, чи для цього потрібно створювати громадське мовлення?

- Усе залежить від позиціонування каналу: яким він бачить себе і свого кінцевого споживача. Якщо канал орієнтований на офісних працівників або заможних людей, тоді він може відмовитися від розважальної функції й говорити лише про серйозні речі. Якщо ж на домогосподарок або тінейджерів, то, безумовно, повинен їх розважати. Все залежить від обгортки, в яку загортає себе канал. Тенденція до нішевості на телеринку, думаю, далі лише посилюватиметься. Що більшою буде конкуренція, то більшою буде різниця між телеканалами, адже в боротьбі за один рекламний пиріг вони не можуть бути однаковими - тоді рекламодавець не зрозуміє, кому варто дати рекламу. Що ж до громадського телебачення, то воно повинно існувати незалежно від усього іншого. Воно просто має бути, бо в кожній нормальній країні є авторитетне громадське телебачення, яке служить інтересам суспільства. Телебачення, яке не можна запідозрити в заангажованості, на якому завжди можна почути правду.

 

- У червні ви долучилися до онлайн-проекту під назвою «Громадське телебачення». В одному інтерв'ю ваша колега Світлана Коляда сказала, що до цього проекту кожен прийшов через якусь особисту історію. Яка історія була у вас?

- Моя історія дуже проста. У 2004-му Юлія Тимошенко казала, що готова прати білизну в тому штабі, який близький їй за духом. Я маю подібний підхід. Готова долучитися до будь-якого проекту в будь-якій ролі, начхавши на свої амбіції, якщо бачу, що це команда, яка мені подобається. Зараз є багато добрих журналістів, розкиданих по різних каналах. Один у полі не воїн - одна людина не може боротися проти системи. Щоби створити якісний канал, усі ці хороші журналісти повинні зібратися в одному місці. Команда «Громадського» - це переважно люди, яких виштовхала нинішня система. Дуже талановиті, непересічні люди, здатні зробити зірковий продукт, якщо їх зібрати в одному місці. Зараз вони вимушено шукають по зернині фінансування, опановують нові професії, аби зрозуміти, яка техніка потрібна для цього каналу, які приміщення. Вони вибудовують кістяк, на якому згодом будуть наростати м'язи - контент, що вироблятиметься. Робити щось, аби тільки робити, жоден із членів команди не хоче, адже вони ризикують власною репутацією. Попектися на тому, що випустити абиякий продукт, було б помилкою. Та й телебачення таке проіснувало би два місяці й закрилося б. Тому я вважаю, що перед запуском треба зробити велику роботу, щоби стартувати з таким продуктом, який відповідає рівню команди.

 

- Ці люди - переважно журналісти з чіткою громадянською позицією. Чи не станеться так, що безстороннє інформування вони підмінятимуть власною думкою?

- Саме для того, щоб цього уникнути, зараз усередині команди вибудовують принципи, визначають місію. Систему треба побудувати таким чином, щоб уникнути такої підміни. Якби свого часу на 5-му каналі всі принципи було би чітко прописано, а система була би налагоджена як годинник, зараз не виникало б питання, чи заангажований канал. Але, з іншого боку, активна громадянська позиція цих людей - це боротьба за універсальні гуманістичні цінності, а не партійні прапори. Вони борються за свободу слова, а не за те, щоб до влади прийшов певний політик. Тому я не вважаю, що позиція цих людей є перепоною об'єктивній і незаангажованій праці.

 

- Як ви взагалі ставитеся до власної думки в телеефірі? Чи не бракувало вам можливості висловитися під час випуску новин?

- Це неможливо. Є певні стандарти, за яких людина, яка висловлює власну точку зору в новинах, виглядає дивно. Ставлення ведучого до повідомлення може читатися з його міміки, хоча це теж неправильно. Але казати «а я вважаю», як російський ведучий Дмитро Кисельов, - це неправильно. Безперечно, журналіст може вплинути на глядача у той чи інший спосіб, але й від цього є запобіжник. Якщо підводка написана за каноном, висловити свою думку в межах цього канону дуже складно. Журналіст може мати яку завгодно думку, але якщо він забезпечує баланс сторін, якщо він говорить правильними реченнями, він просто не може створити заангажований продукт. На кожному каналі повинен бути стандарт написання журналістських матеріалів, який убезпечує від авторської заангажованості.

 

 

- Останнім часом почастішали випадки побиття журналістів і порушення їхніх прав. Нещодавно постраждала ваша колега Ольга Сніцарчук. На вашу думку, це тенденція? І яким чином цьому можна зарадити?

- Ця тенденція з'явилася давно. Справді, на масових акціях міліціонери не зважають на те, журналіст ти чи ні. Але фізичні побиття - це лише верхівка айсберга. Є більш загрозливі тенденції, наприклад, масштабний тиск на журналістів і громадянське суспільство, коли журналістів і громадянських активістів системно намагаються дискредитувати. Влада почала з активістами й журналістами холодну війну, усвідомивши, що вони є лідерами громадської думки. Що ближче до виборів, то агресивнішою буде ця кампанія. Як на мене, українці перестали боятися влади й почали зневажати її, тому влада вбачає в активних громадянах загрозу й веде з ними системну боротьбу.

 

- До речі, Вадим Тітушко перепросив побитих журналістів. Ви вірите у щирість його слів?

- Він не мав іншого виходу. Тітушко - один із небагатьох людей, що постали перед вибором: сісти за ґрати або покаятись. І він зробив свій вибір. На мою думку, ситуація розв'язалась у правильний спосіб, адже якби його ув'язнили за скоєне, багато подібних до нього хлопців дуже озлобилися б на журналістів.

 

Фото Катерини Недеснової

Главное в разделе

Бизнес

Сексизм в эфире украинского ТВ

Дуся

Алексей Дурнев станет доктором

Популярное на Телекритике



Бизнес

Сексизм в эфире украинского ТВ

Дуся

Алексей Дурнев станет доктором

Бизнес

Есть такая профессия – «украинский политолог»

Бизнес

Сергей Гришин стал заместителем главреда «РБК-Украина»