ТЕЛЕКРИТИКА

Дорогим-любим катам від вдячних нащадків замордованих жертв

Репліка у відповідь на публікацію Сергія Грабовського «Журналістика ленінських ґатунків у благодатній Малоросії».


Не кожного дня випадає раптово натрапити на згадку про себе в статтях глибоко шанованих тобою авторів, чиї публікації імпонують зваженістю аналітичної думки і державницьким, патріотичним змістом. Одним з таких достойників, творчий доробок якого знаходить e мене позитивний відгук, є журналіст і науковець Сергій Грабовський.

 

Днями, знайомлячись із матеріалом «Журналістика ленінських ґатунків у благодатній Малоросії», несподівано побачив у тексті і своє ім'я. Отже, реагуючи на згадку про мене в цій статті та висловлену інтернет-виданням «готовність опублікувати й інші думки з теми, піднятої Сергієм Грабовським», пропоную свою репліку.

 

Зокрема, Сергій Грабовський пише: «І так одні за одними, ЗМІ верзли маячню про те, наче пам'ятник перебуває під охороною ЮНЕСКО як культурна цінність світового значення. Це ж треба репортерам, дикторам і випусковим редакторам мати таке викривлене (хотів ужити значно більш міцне слово, але стримався) сприйняття дійсності, щоб прирівняти головний київський пам'ятник Леніну за культурною вартістю до Святої Софії Київської чи Києво-Печерської Лаври, які справді перебувають під охороною ЮНЕСКО! /.../ Утім, переконані націоналісти виявилися нічим не кращими за непрофесійних журналістів: вони також легко повірили базіканню про ЮНЕСКО. Ось показовий фрагмент тексту дніпропетровця Олексія Мазура: "Це справедлива відплата! Акт національної помсти! В цьому зв'язку немає абсолютно ніякого значення, чи занесено цього "леніна" до архітектурних пам'яток, що охороняються ЮНЕСКО, чи ні! Пам'ятників катам українського народу та символів тоталітарного режиму не може і не повинно бути в Україні!"».

 

аскільки я зрозумів, Сергій Грабовський обурюється самою можливістю припущень чи потраплянню під вплив «базікання» про перебування київського «ілліча» в переліку пам'яток, які охороняються ЮНЕСКО. Одначе сказане мною - не про це. Адже в наведеній цитаті не стверджується моє сприйняття пам'ятника як занесеного до охоронного списку. Навпаки! Я висловлюю свою позицію, що називається - в принципі, незалежно від того, де б і в якому реєстрі цей пам'ятник не перебував! Для мене ганебний сам факт існування такого. Йому та подібним не місце на українській землі. Всіх їх, без винятку, туди, куди і належить, - на смітник історії, під чиєю б опікою вони не перебували!

 

Отже, мою згадку про ЮНЕСКО слід сприймати як відповідь тим, хто намагався цією організацією захистити істукана. Писав же ті рядки, справді, коли з телевізійних екранів ведучі новин загальнонаціональних каналів дружно й активно, наввипередки дезінформували, як справедливо і точно зазначає пан Грабовський, українське суспільство щодо «особливого» статусу гранітного істукана на Бессарабці.

 

При цьому враження «жахливості» скоєного націоналістично налаштованими «вандалами» «злочину» всіляко підсилювалися емоційно: відповідною інтонацією, напускною гримасою гніву з приводу «негідного» вчинку і жалю до «ілліча». Надзвичайно зворушливою в поданні новини виглядала орденоносна Олена Фроляк (нагороджена орденом «Княгині Ольги»): повідомляючи інформацію про інцидент, вона, здавалося, ще трохи - й зарюмсає в прямому ефірі від глибокого співчуття до зневаженого «вождя світового пролетаріату». Ведуча ICTV вклала в це повідомлення всю свою по-жіночому чутливу душу, що знайшло віддзеркалення і в її чарівних виразних очах, і в спеціально підібраній тональності голосу з характерною для неї особливою українською мелодикою у звучанні. Складалося враження, що з її глибоких очей-океанів от-от хлине нескінченний потік.

 

На продовження теми хочу запропонувати обмінятися думками з приводу одного сюжету, на який надихнули київські події місцевих, дніпропетровських телевізійників. Отже... Як би хто відреагував, якщо б почув, приміром, що: 1) пам'ятники катам від вдячних нащадків замордованих жертв, віншування тиранів на честь їхніх злочинів проти людства і людяності, вшанування пригнобленими своїх гнобителів - все це нормально, правильно, так і треба; 2) Дніпропетровську Ленін не заважає, він тут «жив», «живе» і «житиме»; 3) Голодомор - надто далека й сумна для городян тема, щоби нею перейматися й даремно зайвого разу засмучуватися. Містяни воліють думати про щось веселіше; 4) якщо теперішній президент хоче більше казати про Голодомор, то колишній - навпаки, підтримує дніпропетровців, кажучи, що в нашій країні щось не про те співають.

 

Про все це йдеться в продемонстрованому в п'ятницю, 10 липня, сюжеті телевізійного випуску новин дніпропетровського 9-го каналу («Приват ТБ Дніпро») - репортажі кореспондентки Анни Гірєвої з центральної міської площі ім. Леніна «Дніпропетровську Ленін не заважає». Можливо, я щось перебільшив, хибно потрактував, згустив фарби чи неправильно зрозумів? Тоді розгляньмо репортаж разом, а потім поділимося думками з цього приводу, звіримо відчуття. Ось його повний текст (взято з сайту 9-го каналу).

 

«Ведучий в студії: Чи є в Дніпропетровську ярі націоналісти? Останні події в Україні примусили місто замислитися над цим питанням. Ганебні настрої народу вже помічені в Луганську та Києві. Що ж чекає вождя пролетаріату в Дніпропетровську? Це намагалася з'ясувати Анна Гірєва.

 

Кор.: Пам'ятник Леніну в Дніпропетровську не закиданий тухлими помідорами чи гнилими яйцями. Стоїть собі і стоїть, ще й людей навколо збирає. Дивно це чи не дивно, але до городян нелюбов до Леніна поки не дійшла, а можливо і взагалі ніколи не дійде. Площа Леніна для мешканців Дніпропетровська - своєрідна точка збору. Тут можна і на всіляких концертах на свята потанцювати, і просто разом з друзями посидіти у тіньочку. До присутнього при цьому вождя городяни відносяться по-різному, втім прибирати мовчазного спостерігача з площі ніхто не пропонує.

 

Репліки опитаних журналісткою городян: 1) "Я хочу, чтобы он остался, это память, она должна быть. Необязательно, конечно, чтоб на каждой улице, но один памятник пусть будет"; 2) "Это наша история, поэтому пусть остается".

 

Кор.: До тих, хто історію не поважає, мешканці ставляться зі зневагою. І швидко для таких знаходять добру купу аргументів на підтримку своїх думок.

 

Репліки городян: 1) "Почему-то везде за рубежом стоят памятники даже тем, кто эти страны завоевывал и никто эти памятники не разрушает"; 2) "Если мы каждый раз будем снимать памятники о всех, а каждый раз ставить новые, то... о старых тоже нужно помнить и почитать. Этот человек достаточно прославился, ну и есть много тиранов, которые тоже сделали много нового для жизни будущей".

 

Кор.: Приблизно те саме люди кажуть і про перейменування вулиць. Мовляв, якщо ми поміняємо таблички по всьому проспекту Карла Маркса, бюджету міста стане худо, а в нас і так є куди дівати гроші. Тим паче, що городяни не хочуть вулиць, які б нагадували про Голодомор чи ще щось трагічне - краще інші назви, які б підходили всім.

 

Репліки городян: 1) "А пусть будут Абрикосовая, Цветочная, Сиреневая - названия, которые никого не будут обижать".

 

Кор.: Та все ж таки є люди в місті, на яких настрої останніх років сказалися: вони б і вулиці перейменували, і Леніна знесли. Таких можна зустріти і не просто на вулиці.

 

Репліка очільника місцевої організації КУНу на прес-конференції: "Я вважаю, що ці пам'ятники є великим негативом для нашого підростаючого покоління, тому що ми втрачаємо майбутніх будівників України. І тому я вважаю, що пам'ятники ці повинні бути знесені".

 

Кор.: Чи далеко підуть ці настрої в місті припустити важко. Поки що в нас Ленін жив, живе і буде жити. І якщо теперішній Президент хоче більше казати про Голодомор, то колишній - навпаки, підтримує дніпропетровців, кажучи, що в нашій країні щось не про те співають.

 

Репліка Леоніда Кучми: "Меня, самое главное, беспокоит, что сегодня в Украине раздается одна молитва - за упокой. Если посмотреть на территорию, сколько там крестов понаставили. А когда ж будет за здоровье, за здравие?"».

 

Наприклад, у мене цей репортаж викликав низку запитань. Чи не поширюється висловлена в підводці до сюжету оцінка про «ганебність настроїв народу» і на укази президента, якими передбачається проведення заходів з вшанування жертв Голодомору та демонтажу пам'ятників організаторам геноциду та політичних репресій? Окрім широкої підтримки з боку пересічних українців, звичайних громадян України на захист людей, що вдалися до реалізації своїх «ганебних настроїв», стало чимало знаних і шановних громадсько-політичних діячів, організацій та об'єднань, колишніх дисидентів, політв'язнів, представників правозахисного руху, творчої інтелігенції, митців, літераторів, науковців, серед яких Євген Сверстюк, Сергій Пантюк, Борис Гуменюк, Анатолій Дністровий, Іван Андрусяк, Володимир Гарбуз, Віталій Кошляк, Віктор Нестерук, Володимир Сердюк, Тетяна Мельникова, Володимир Цибулько, Ігор та Ірина Калинці й багато інших.

 

Чи не замислювалася редакція, чому люди, просякнуті непідробною любов'ю і патріотизмом до Батьківщини, заважали своїм громадянським обов'язком стати на захист «вандалів»? Чому в телевізійному репортажі про це зовсім не згадали, не обмовилися бодай рядочком? Чи для редакції їхнє слово, звернення, заяви і петиції до влади у зв'язку з резонансними подіями навколо пам'ятника Леніну в Києві нічого не варті - пустий звук, не гідний найменшої уваги? А якими ж словами можна передати «ганебність настроїв», «помічених» у самому сюжеті, в бліц-опитуванні городян щодо їхнього ставлення до «вождя світового пролетаріату» та демонтажу поставлених йому пам'ятників?

 

Як належить сприймати почуте тим, для кого пам'ять про мільйони безневинно убієнних співвітчизників - жертв голодного геноциду; замордованих в катівнях НКВД-КГБ; знищених комуно-більшовицьким режимом у концтаборах і ГУЛАГах; масово репресованих і розстріляних - є національною святинею, наруга над якою боляче ранить серце і ятрить душу. Українське серце, українську душу. Фактично сюжет став осанною комуністичному диктатору і в плоті, і в граніті та запровадженій ним системі, а тему Голодомору представлено як чужу й не варту уваги жителів адміністративного центру області - території, зауважте, яка є однією з найбільш постраждалих від голодного геноциду. Слід зазначити, такий сюжет - зовсім не дивина для регіонального телебачення, яке на Дніпропетровщині взагалі не можна дивитися без внутрішньої напруги і хвилювання через ризик вкотре наразитися на образливі для національної свідомості та пам'яті українців меседжі.

 

Антиукраїнські неподобства регулярно видаються в ефір місцевими телевізійниками. Суть цього ж конкретного репортажу виглядає не лише свідомо антиукраїнською й антиющенківською, а ще й антихристиянською та антилюдською взагалі. Хіба можуть не шокувати почуті у вуличному опитуванні репліки перехожих про доречність існування пам'ятників підкорювачам від підкорених? У такий спосіб пам'ятник Леніну на центральній площі міста здобував ще один досить оригінальний аргумент на збереження своєї недоторканності. Здавалося б, якщо таку рабську позицію й можна було виносити на широку аудиторію, то лише для того, щоби бити на сполох: «Що ж це з нами відбувається, люди, коли ми на 18-му році незалежності України кажемо такі жахливі речі? Де ж наш волелюбний козацький дух? Де ж наша національна гордість та людська гідність? На що ж ми, українці, перетворилися? Хто чи що нас зробило такими?».

 

Але ж ні, репліки городян подано з екрану телебачення зовсім не для засудження, а радше навпаки - як приклад для наслідування. Що це, як не акт наруги над Україною в телевізійному ефірі? Як інакше розуміти осанну тоталітарному минулому і возвеличення комуністичного вождя? Та ще й сьогодні, коли в Європі офіційно прирівняно сталінізм і нацизм, фашизм і комунізм? Якщо для когось через катастрофічний брак інтелекту, неволодіння темою та цілковиту відсутність елементарної поваги до української землі В. І. Ленін і досі залишається таким собі милим дідусем, добродушним персонажем із радянських фільмів та дотепних «анекдотів про Ілліча»; якщо хтось не знає його справжньої жорстокої сутності, підступності та ворожості до України як держави і українців як нації, - це аж ніяк не привід для трансляції свого дрімучого невігластва на мільйонну аудиторію.

 

Хіба не покликане телебачення слугувати розвінчанню міфів, виконуючи в такий спосіб суспільно корисну просвітницьку функцію? Ленін - «наша» історія. Може, для когось вона і «наша», але ж точно не для українців. Ця історія стала горем для країни. Зайшла сюди, несучи кров і смерть нашим пращурам! Як же можна шанувати своїх катів?

 

Розгляньмо ситуацію і з такого аспекту. Чи можна, приміром, уявити, коли б на 9-му каналі ведучий єврейської культурної програми «Алєф. Наше время» Олег Ростовцев в одній з програм узяв та й ні сіло, ні впало закликав євреїв не перейматися вже так сильно Голокостом, принаймні, не надавати йому такого значення, не згадувати надто часто, позаяк це ж суцільний негатив - мільйони жертв, розправи в гетто, концентраційні табори, жахливі тортури, газові камери - чи не забагато трагедій та негативних емоцій, тож чи не варто переключитися на щось більш оптимістичне, веселіше?

 

На «Приват ТБ» кажуть, що Голодомор - надто сумно. А як бути зі Стіною Плачу? Чи не забагато в ній людського горя і сліз? Але ж ніхто з євреїв не пропонує знести її або перейменувати, приміром, на Стіну Сміху. Хіба не є кощунством вести про це розмови? Так чому ж подібного кощунства «приватівське» ТБ припускається відносно українського Голодомору? Чим пояснити таке зневажливе, зверхньо-зухвале ставлення до геноциду українців? Євреї ж, незважаючи на те, що Голокост - дуже сумна тема, не відмовляються від неї. Чому ж українцям пропонують не засмучуватися з приводу своєї трагедії вселенських масштабів, що стала справжньою катастрофою української нації? А на підкріплення ідеї ще й Кучму до мікрофона тягнуть: забагато хрестів, бачте, по Україні встановили, що не пісня - то за упокій, а він за здравіє хоче? Ну і знайшли ж «морального авторитета»! Хіба це нещастя може сказати щось путнє й цінне, та ще й з такої теми?

 

Як пояснити те, що на «Приват ТБ» вже давно нормою стало всіляко демонструвати зневажливе ставлення до теми Голодомору й насміхатися з президента Ющенка за те, що її піднімає та постійно опікується нею? Хіба можна уявити, приміром, ситуацію, коли б в Ізраїлі якийсь недоумок почав закидати президенту те, що національний лідер ну надто вже переймається Голокостом? Як би це було сприйнято? Чи знайшов би після цього такий моральний покидьок місце для себе в суспільстві? Що б зробила з цим мерзотником хвиля всенародного обурення?

 

На моє глибоке переконання, національні трагедії таких масштабів, як Голодомор і Голокост, заслуговують, щоби ними повсякчасно опікувалися, постійно нагадували про них людству, щоби, не дай Боже, не забути й не допустити їхнього повторення! Але чомусь виходить так, що опікуватися Голокостом - справа потрібна й почесна, а такі ж підходи до українського Голодомору на «Приват ТБ» зустрічають лишень зневагу і якусь незрозумілу, чорну, неприпустиму іронію.

 

Відомо мені також і те, що ображені зневажливим ставленням українці дзвонили до редакції каналу, але там відмовлялися їх слухати. Намагання применшити й відсунути кудись на задній план значення і масштаби геноциду українців, та ще й на фоні возвеличення ката українського народу, - хіба це не сатанізм в чистому вигляді?!

 

В своїй статті Сергій Грабовський називає мене націоналістом. Так, правильно, я - український націоналіст! До того ж - позапартійний. Але в жодному разі не антисеміт і не расист! І коли три роки тому лише за появу на вулицях Дніпропетровська білбордів із написами івритом лазаренківська «Днепровская правда» від 15 вересня 2006 року в статті «Каждому - свое?» нагадала єврейській меншині міста про... Бухенвальд (!) та пригрозила «обрізаним» (так кільканадцять разів євреї називалися в цій статті) розправою з боку місцевих скінхедів, я вважав своїм громадянським обов'язком рішуче засудити подібні антисемітські прояви, захищаючи міжнаціональний мир і злагоду в регіоні. Про це - в статті на «Телекритиці» «За що в Дніпропетровську євреям про Бухенвальд нагадали».

 

Не промовчав я тоді, не збирався мовчати і тепер, коли з екранів телебачення принижують національну честь і гідність українців.

 

Олексій Мазур, Дніпропетровськ

Главное в разделе

Бизнес

Сексизм в эфире украинского ТВ

Дуся

Алексей Дурнев станет доктором

Популярное на Телекритике



Бизнес

Сексизм в эфире украинского ТВ

Дуся

Алексей Дурнев станет доктором

Бизнес

Есть такая профессия – «украинский политолог»

Бизнес

Сергей Гришин стал заместителем главреда «РБК-Украина»