ТЕЛЕКРИТИКА

Анастасія Станко: «Зараз у Луганську кожного немісцевого можуть вичислити і затримати»

Архив

«Як не одне, так інше кримінальне угрупування – а їх там, за моїми даними, щонайменше сім. Тільки одне з них підпорядковується Валерію Болотову...». Журналістка та оператор Hromadske.tv розповіла деталі про затримання та ув’язнення на семінарі «Безпека журналіста під час роботи в зоні конфлікту», який провела ГО «Телекритика» (+Відео)


Учора журналістка та оператор Hromadske.tv Анастасія Станко й Ілля Безкоровайний повернулися до Києва з Луганська, де вони провели дві доби в полоні терористів з ЛНР. Через декілька годин після приїзду Анастасія Станко розповіла деталі про затримання та ув'язнення на семінарі «Безпека журналіста під час роботи в зоні конфлікту», який провела ГО «Телекритика».

 

- Безпека роботи журналіста в зоні конфлікту - це, як бачите, не про мене, - каже Настя.  - Мені у соціальних мережах писали, що я герой, але це не так, я просто не оцінила масштабів жаху в Луганську. Поки була там, мені здавалося, що зараз у Луганську кожного немісцевого можуть вичислити і затримати. Як не одне, так інше кримінальне угрупування - а їх там, за моїми даними, щонайменше сім. Тільки одне з них підпорядковується Валерію Болотову (Голова так званої ЛНР - Авт.). У нас навіть була небезпека, звільнившись від одних, потрапити до інших, але, слава Богу, знайшлися хороші люди, що відвезли в безпечне місце.

 

Моя колега з редакції «Громадського» Наталка Гуменюк - міжнародний журналіст, яка багато працювала в гарячих точках, ніколи не каже, куди їде, не показує своє обличчя в репортажах. Вона просто вже з місця події надсилає відео чи приїжджає разом з ним. Я ніколи так не робила. Коли вперше поїхала в Донецьк - знімала відкрито, на вулиці. Ми зняли, як грабували «Метро», як обстрілювали аеропорт. Я навіть звідти через скайп включалася - в Донецьку це було можливо. У попередній приїзд ми записували стендапи біля Щастя, Металіста. В Луганську зараз це нереально. Адже на той момент коли нас затримали, ми ще навіть не зняли жодного кадру, камеру з рюкзака не витягали. В полоні я зрозуміла, що Наталка Гуменюк - права. Саме так треба працювати в гарячих точках, бути вкрай обережним. І, я думаю, якщо вас затримали, варто казати правду про те, де ви були і що знімали - в іншому випадку, коли ця інформація розкриється з інших джерел, вам буде тільки гірше.

 

Вчора я їхала в поїзді і давала інтерв'ю телефоном каналу «1+1». Потім прочитала заголовок про те, що нам погрожували відрізати голови. Це правда. А Lifenews написали, що в полоні нас годували тортиками. І це теж було - здається, у когось з ЛНР-івців був день народження. А найбільша правда - посередині.

 

Затримання

 

Нас затримали у перший вечір по приїзду. Один із сепаратистів - Остап (він нас утримував), розказав, що нас «засікли» ще на вокзалі. За його словами, це провідник здав - не знаю, чи це правда. Потім вони дали нам час «оговтатись до вечора». Але нас затримали б у будь-якому випадку. Спочатку нас затримала організація  «Смерж». Видно, вони виявилися не такими крутими, нас від них забрали «НКВС» -  це «служба безпеки» Болотова.  Звісно, там дуже багато каральних схем і каральних органів...Вони посадили нас у «бобік» і відвезли в підвал. Ми не знали, за що нас затримали.

 

Всі люди з цього НКВС, яких ми зустріли - це українці. Остап, який нас утримував - з Запорізької області, інші - з Луганщини, Донеччини, Дніпропетровщини. Так, нам неприємно про це дізнаватися, не хочеться в це вірити, але це, цитуючи Майкла Щура, - «наші єноти».  

 

Ми дізналися, що нас звинувачували в шпигунстві тільки тоді, коли нас звільнили.  До того нам тільки казали: «Вы - из вражеской страны. Вы - журналисты вражеской страны». І це казали українці - громадяни України.

 

Розмови в підвалі

 

У першу ніч нам навіть лишили усі речі, в тому числі й телефони - сепаратисти були неуважні, якісь знервовані. Привели до нас військовополоненого з «Айдару» Толіка - показати, що до нього тут нормально ставляться. А потім забули його в нашій камері на цілу ніч - і самі ж вранці дивувалися, звідки він тут.

 

Якось в один з їх візитів у наш підвал стався свого роду смішний випадок. Там був один доволі адекватний хлопець Коля, який сказав: «Вот украинские журналисты говорят, что мы террористы. Ну как так? Террористы ж похищают людей, берут их в плен...А мы?». Я кажу: «А ми ж тут хто?». Він відповідає: «Наші гості». Я - йому: «Але ж піти звідси ми не можемо?». У відповідь чую - «Ні».  Нам ще й казали: «Зараз йде мінометний обстріл, вам ще пощастило, що ви тут, ми вас урятували». Вони свято вірять, що рятують полонених, яких розстріляла би армія...

 

Там є молоді, більш-менш нормальні хлопці, але вони чомусь вірять в увесь цей жах - фосфорні бомби, зарізаних дітей, у те, що українці розпилюють хімічну зброю. Цей Остап при нас віддав наказ вдягти протигази, бо от прямо зараз уже її розпилюють. У нас від цього маразму вже їхав дах. Ми вже і не намагалися це спростовувати. Ми відчували, про що краще не говорити. Таке враження, що вони це вигадують і водночас самі в це вірять. Може, їм хтось і допомагає «згори». Дехто вважає, що з ними таки якось працює ФСБ. Не знаю. Ми росіян там взагалі не бачили. Але серед сепаратистів ми бачили і таких, у яких помітні психічні розлади.

 

Люди, які нас тримали, розповідали, що їм Кадиров пропонував кілька тисяч чеченських вояків у допомогу. Однак поки що вони хочуть контролювати все самі. Але пропозиція - за їх словами - лишається в силі. Може, це вони так хизувалися, а може - це правда.

 

До журналістів вони ставляться краще, ніж до військових. Але і до нас з Іллею суттєво погіршилося ставлення, коли вони дізналися, що це я робила сюжет про Щастя - одна жінка з «ополченських» мене впізнала. Вони, звісно, це все перекрутили, по-їхньому виходить, що я сміялася з трупів, але не було сенсу нічого пояснювати. Також вони розлютилися, коли знайшли у мене годинник з GPS-навігатором, з якого можна дзвонити. Хоча я тільки раз подзвонила - з їх дозволу.

 

«Він міг померти від самої новини про свою смерть»

 

В той самий перший вечір, коли до нас в підвал привели військовополоненого Толіка і у нас ще були телефони, мені вдалося якось зловити Інтернет. Я прочитала новину про смерть голови луганської «Просвіти» Володимира Семистягу. Він був в полоні в тому самому місці, де ми. Стало так страшно. Уже уявила, як наші рідні через це перелякаються...Спитала айдарівця Толіка, що він про це знає. А він каже, що сидить із Семистягою в одній камері і ще три години тому з Володимиром усе було гаразд. І ми троє усю ніч думаємо про Семистягу і його хворе серце...

 

Наступного дня до нас ніхто з сепаратистів до 2-ї години не заходив - ми вже місця собі не знаходили. А коли прийшли - то стали  м'якше до нас говорити, сказали, що за нас просять політики, і може, нас на когось поміняють...Нас навіть вивели на двір, дали поїсти. Я набралась нахабності і спитала, що з Семистягою. Вони кажуть - живий, ми не дуже повірили. І нам привели його показати - тут допомогло те, що ми журналісти. Нам вдалося вмовити НКВС-івців дозволити йому подзвонити . Семистяга зателефонував сестрі - а вона каже: «Твоя дружина і син вже їдуть по твоє тіло».

 

Ця історія про «померлого Семистягу» шокувала нас усіх, а більш за все самого Володимира. Чесно кажучи, він міг померти просто від цієї новини. І всі, абсолютно всі українські сайти запостили її.

 

Журналістам у таких умовах треба думати і дуже ретельно перевіряти інформацію. Так, звідти її важко дістати, туди, в ці підвали, нереально потрапити. Але, безперечно, потрібно спілкуватися з прес-службою ЛНР. Хай би як нам це не було неприємно. Нічого поганого не станеться, якщо ви їм подзвоните і уточните щось, перш ніж писати. За це тебе в підвал не посадять. Зате напишете правду.

 

Потрібно говорити

 

Я їхала в Луганськ для того, щоб зняти конфлікт з іншого боку - для мене це було важливим. Журналіст з Донбасу Олексій Мацука перед моїм від'їздом питав мене: «То ти що, називатимеш їх «ополченцями», справді з ними говоритимеш?».  Я вважаю, що вкрай важливо говорити з усіма - і просто під час роботи, і в полоні, і з тими, хто ув'язнив, і з тими, хто допоміг звільнитися...

 

Звичайно, все залежить від конкретної ситуації. Спочатку до нас зайшов цей Остап, став близько до мене, побач обзивати найгіршими словами. Мені здавалося, що він зараз точно стукне мене прикладом. Тоді я, звичайно, не хотіла з ними говорити. А згодом бачу - вони якось розслабилися, почали жартувати. Казали, що ніколи не випустять, але й не битимуть. Мені здалося, що в цей момент з Остапом можна про щось поговорити. Я сказала йому, що ми приїхали, аби розказати правду про них, що ми хотіли офіційно акредитуватися в ЛНР, але вони нам не дали. Ми говорили нашим наглядачам: ви кажете, що українські журналісти брешуть, але ж їх тут просто немає, ви їх не пускаєте, не даєте знімати...У нас немає інформації, щоб сказати правду. Усі керуються тільки тим, що Селезньов сказав в офіційних сводках. Всі нормальні журналісти або виїхали з міста, або сидять в підвалі.

 

Я запропонувала їм: давайте ми все-таки знімемо репортаж, покажемо все відео вам, ви подивитеся, наскільки воно правдиве і потім вже вирішите, що з нами робити. Вони не погодилися на такий варіант.

 

Треба говорити більше й з місцевими мешканцями. З «Громадського» ми багато разів дзвонили на Донбас, щоб взяти коментар, а люди відмовлялися. Вони бояться, що хтось впізнає голос, що сусід їх здасть. Так і є - люди реально один одного здають. І не тому, що вони «останні сволочі», а нерідко, з метою, щоб когось іншого визволити з полону сепаратистів. І сказати, що це дуже поганий вчинок теж не можна - ці люди опинилися в неймовірно складній ситуації. У когось забрали машину, у когось підприємство, у когось  - чоловіка чи дружину...

 

З попереднього приїзду я добре пам'ятаю одного чоловіка - він зі сльозами на очах казав: «Я мрію, щоб сюди зайшла українська армія, хай хоч зрівняє все з землею, я пересиджу кілька днів у підвалі, аби вони усіх бандитів перебили». А потім, коли побачив, як десь внаслідок атак армії розгромили одну вулицю - ця ж людина сказала, що хоче вступати в «ополченье», адже там загинули маленькі діти (за словами російських ЗМІ). І ніхто до кінця не знає, що там насправді сталося і чому вірити.

 

Навіть ті з луганчан, хто були на стороні України, постійно нас питали: а правда, що українська армія нас не розстріляє? А правда, що українська влада переконана, що тут лишилися тільки прихильники сепаратистів? Але ж ми не могли фізично всім їм - кожному з них - пояснити, що це не правда.

 

Журналісти з Lifenews приходили до нас ще тоді, коли ми були ув'язнені - сепаратисти їх пускали. От з ними, я вважаю, говорити не треба. Ми цього і не робили - ні в полоні, ні коли нас звільнили.

 

Адже люди на Донбасі  ведуть себе так значною мірою через те, що вони «накручені» російським ТБ. Там є люди, з якими є сенс говорити, яким можна відкрити очі на дійсність. Але коли вони за сніданком, обідом і вечерею дивляться «Росію 24» - це вже стає неможливим.

 

Завдання журналістів і влади - визволити інших затриманих

 

Я б не акцентувала увагу так на мені, і на тому, що ми вийшли. Адже ми знали, що за нас думають, і просять, а тому, мабуть, нас колись випустять.

 

Дякую шеф-редактору «Громадського» Кірі Толстяковій. Всі ці кілька діб вона не стежила за новинами, а просто днями і ночами видзвонювала усіх, кого тільки можна було, представників кримінальних груп «ЛНР», чиновників, зокрема і тих, хто з боку «ополчення». Кажуть, що нашому звільненню посприяли керівники російських ЗМІ, які звернулися до ЛНР. Не знаю, що врешті найбільше допомогло.

 

А скільки людей ще в полоні, деякі з них - вже тривалий час . За них треба так само хвилюватися. Про багатьох з них рідні не мають жодної інформації - чи вони живі, чи в полоні, і де саме... А ув'язнені не знають, чи не стався раптом інфаркт і чи не збожеволіли від хвилювання їх сім'ї.

 

Про це треба думати. Завдання журналістів зараз - натиснути на владу, щоб вона вирішувала цю проблему.

 

Ми всі сподівалися, що зайде армія, чули якісь сирени. Вірили, що вона повибиває двері, і ми вийдемо. І ви не уявляєте, як довго в цьому підвалі тягнеться час. Зараз я говорю з вами, роздаю інтерв'ю, а Семистяга та Толік і далі сидять в гаражі, їм холодно, вони не знають, яка година дня чи ночі, тому що там не пробивається сонце. Вони не знають,  скільки днів чи місяців вони там ще просидять, чи їх обміняють, чи розстріляють, якщо терористи будуть тікати.

 

 

«Був момент, коли мій оператор сказав: " Можна нам вже в підвал?"»

Дивіться відеозапис виступу Анастасії Станко на семінарі «Безпека журналіста під час роботи в зоні конфлікту», у якому вона взяла участь, щойно повернувшись з Луганщини до Києва

 

 


Діана Поладова, «ВідеоТеКа»