ТЕЛЕКРИТИКА

Нова версія вічного кохання

Перше, що зумовило успіх прем’єри «Правдивої історії про пурпурові вітрила» на «Інтері», – вибір режисера для рімейку цієї легендарної мелодрами за твором Олександра Гріна


Прем'єра мелодрами «Правдива історія про пурпурові вітрила» («Інтер», 3 жовтня о 18.25) обіцяла стати національною та грандіозною. І тут справа не лише в потужному інформаційному супроводі включно з трансляцією зі знімального майданчика в режимі онлайн. Насправді суть не в сакралізованому піарі, а в тому, чого пересічний український глядач (особливо - снобської орієнтації) не хоче помічати: поволі запрацювали кіностудії в Ялті, бази яких було використано на зйомках.

 

Коли оживає такий механізм, як студія з виробництва кіно, та ще й в Україні, мені особисто це дуже приємно. Тим більше, що саме з Ялтою пов'язана ще одна гучна кінопрем'єра останніх років - фільм британця Роберта Кромбі «Сафо», котрий витиснув із внутрішнього українського прокату перший і поки що останній мільйон. І хоча ваш автор із величезною щирою повагою ставиться до авторів безбюджетного незалежного українського кінопроекту «Мудаки. Арабески» та радіє їхньому успіху, один із ідеологів проекту, кінознавець Володимир Войтенко, все ж таки не раз говорив: авторські проекти будуть тим більше помітні на фоні комерційно успішних, і без комерційного, «залежного» кіно не буде повноцінного авторського, незалежного.

 

У випадку з «Правдивою історією...» бюджет мусив окупитися рейтингами. Тому не помітити насправді пересічну (подумаєш - мелодрама) прем'єру глядач просто не мав права. І допрем'єрний розголос справді достойний. Одначе навіть при цьому автори проекту, серед яких - «Інтер Медіа Продакшн», «Укртелефільмтрест» та «Пронто Фільм», серйозно ризикували. Бо взялися переробляти не просто твори Олександра Гріна - вони замахнулися на святе. «Пурпурові вітрила» для романтиків - це все одно, що фільми Тарковського для тих, хто вважає себе інтелектуалами. Наприклад, нечисленні фанати Тарковського ніколи не підуть на американський «Солярис» із Джорджем Клуні, бо він не такий рафіновано й естетично занудний, як радянська стрічка з Донатасом Баніонісом. Відтак радянська ж кінокласика з нашим земляком Василем Лановим та ідеалом дівочої незайманості 1950-х Анастасією Вертинською (особливо оте фінальне: «Здравствуй, Ассоль, я Грей! - Здравствуй, Грей!») для кількох поколінь романтиків теж вважається недоторканою.

 

Нові телевізійні версії «Тихого Дону», «Людини-амфібії» чи «Золотого теляти» нічого, крім роздратування, в глядачів старого гарту не викликали навіть при наявності в стрічках «зірок». А глядачі нової формації просто не розуміли, в чому справа, і не в'їжджали в контекст. На щось подібне могли нарватися й натхненники «Правдивої історії про пурпурові вітрила». Проте, на щастя, обійшлося.

 

Якби ставка робилася лише на сопливу мелодраму в грандіозних декораціях та на кримській натурі, провал був би гарантований навіть при використанні важкої артилерії в особі Юрія Стоянова та Олександра Баширова. Але перше, що, як на мій скромний погляд, врятувало стрічку, - вибір режисера.

 

Відомий кліпмейкер Олександр Стеколенко вміє будувати кадр, складаючи на екрані мозаїку з красивих самодостатніх картинок. Плюс у нього є відчуття стилю - адже романтику треба якщо не відчувати, то максимально імітувати візуальними засобами. Патетичним діалогам в стилі: «Ах ти негідник!» чи «Я кохаю тебе!» в епоху постмодернізму давно не вірять навіть палкі прихильники «ґрунтівця» Віктора Ющенка. Проте кадри, вибудувані режисером та оператором Олексієм Цвілодубом, красномовні, цілком можуть компенсувати патетику діалогів і головне - ілюструють задану тему. Тобто, якщо картинка на екрані якась божевільно-психоделічна, - це означає, що герої в дурдомі. А якщо яскрава, насичена та зухвала - значить, зло зараз буде покарано, а пурпурові вітрила затріпочуться під поривом морського бризу. Словом, актори не мають шансів «забалакати» картинку.

 

Друге, що тримає стрічку на плаву, - сценарій Анни Костильової та Олега Гаєнка. Причому в мене під час перегляду склалося стійке відчуття, які саме частини сценарію писала жінка, а які - мужчина. Тут треба було не просто інтегрувати героїв Гріна в нове цинічне тисячоліття. Слід бути фанатом радянських телеказок зразка 1980-х років, коли тільки так і можна було давати радянській владі щось на зразок дулі в кишені, одночасно віддаючи належне казковості сюжету, дія якого відбувається поза часом та простором. Зурбаган, Лісс та інші міста, вигадані романтиком Гріном, цілком для цього підходять. Сценаристи втрималися від спокуси пересадити Ассоль (Вероніка Іващенко) і Грея (Олександр Бухаров) на сучасний транспорт, дати їм наворочені мобільні телефони чи провести в Зурбаган інтернет.

 

Натомість уже десь на п'ятій хвилині фільму можна побачити молодчиків у одностроях, які віддалено нагадують форму німецьких штурмовиків зразка 1930-х років, котрі накотують трафаретом на білу стіну будинку портрет свого лідера, дуже схожого в профіль на чинного президента України. Правда, тут же з'ясовується, що це - профіль Юрія Стоянова, який грає підлого Геза, бургомістра міста Лісс. Він вирішив украсти в Ассоль її мрію про пурпурові вітрила, для чого здійснив за допомогою своїх штурмовиків рейдерське захоплення галеоту «Секрет», часину хороших героїв запроторив за ґрати, частину - в божевільню, одним словом - диктатор і самодур.

 

Це лише мала частина карколомних пригод, у вирі яких опинилися здебільшого статичні та м'якотілі герої творів Олександра Гріна. Алегорій у фільмі таки надмірно - езопова мова, притаманна радянським казкам, нам зараз поки що не потрібна. Але якщо автори хотіли змоделювати якусь ситуацію, їм це вдалося. Глядачі старої формації могли хіба аплодувати монологам про те, що кожна людина має право на мрію та її здійснення. Якщо ці діалоги не розворушили вашого товстошкірого автора, шанувальника Тарантіно, Хічкока та всіх серій «Пилки», то це - інтимні проблеми товстошкірих. Бо насправді кожен патетичний монолог рано чи пізно завершувався і починалися пригоди. Отут я оживав: а яким сюжетним поворотом мене ще здивують, а в які ще обставини помістять Ассоль та Грея сценаристи.

 

Таким чином, відбулася повноцінна стилізація під наївне за змістом, але якісне за технологією виробництва старе радянське кіно зі збереженням відстороненого від будь-яких реалій світогляду Олександра Гріна. Ще одна адаптація, та нічого не поробиш: тепер адаптації на часі.

 

Фото - inter.ua

 

Главное в разделе

Бизнес

Провайдеры, вещатели и «Зеонбуд»: отсутствие регуляции и запуск платного пакета эфирной цифры

Бизнес

Pay TV vs Free TV. Как телегруппы строят рынок Pay TV и почему 2019-й будет переломным

Популярное на Телекритике



Бизнес

Провайдеры, вещатели и «Зеонбуд»: отсутствие регуляции и запуск платного пакета эфирной цифры

Бизнес

Pay TV vs Free TV. Как телегруппы строят рынок Pay TV и почему 2019-й будет переломным

Бизнес

Дистрибуция каналов четырех ведущих телегрупп в 2019 вырастет до 10,5 гривны. ОБНОВЛЕНО

Дуся

Идем со мной, мальчик, я покажу тебе «Ворошиловград»